Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Розділ 7

Наше «щасливе щастя», як і славнозвісний «успішний успіх» було чимось на зразок глибокої ілюзії, в яку спершу повірили ми самі. Ми літали по квартирі зранку, готуючись до того, що от-от має прокинутися наше янголятко. А потім так само мало не стрибали над ними, розважаючи та виконуючи настанови, які мені дали ще в пологовому. Здавалося, поповнення в нашій сім’ї було шаленою радістю для обох. Але звісно, лиш на початку все було настільки райдужно.

Генрі, аж поки йому не виповнився рік, просинався кожнісінької ночі без винятку. Часто вередував, а ми гадки не мали, що ж він там хоче. Бувало всю ніч так і доводилося не випускати маля з рук й це втомлювало нас обох. Проте Генрі чомусь тягнувся постійно до мене, а я ніколи не була всесильною.

– Йди поспи, я з ним побуду, – говорив Ніл і йшов в інший бік квартири з сином на руках, щоб я могла нормально відпочити.

Але навіть якби вони й залишалися поруч…коханий якимось чудом вмів заспокоювати Генрі й він тихенько собі грався у ліжечку або смикав свого тата за волосся. Друге, до речі, завжди було його улюбленим заняттям. Тому більше поруч з ним з розпущеним волоссям я намагалася не з’являтися. Але все ж за цими клопотами не забувала стежити за своїм зовнішнім виглядом. Хіба лише зрідка, коли ми вибиралися з Генрі на прогулянки до саду, частенько накидала першу ліпшу куртку чи кофтину, натягувала незамінні джинси й вперед. Аби він трішки заспокоївся в колисочці під свій улюблений шум – дощу.

– Кохана, можливо вийдемо кудись завтра вдвох? Лише ти і я…– муркотів Ніл, поки Генрі тихенько сопів у колисочці.

– Але як же…– поглянула на сина, що був ще зовсім крихітним. Янголятко, з ледь помітним вночі темненьким волоссячком, якраз повернуло свою голівку до мене. Який же він милий…

– Наймемо няню, – одразу ж знайшов вихід Ніл.

– Я її не знаю. Як можна довірити власну дитину абсолютно незнайомій людині? – завжди так вважала й ніколи не змінювалася власного рішення. Тому робила все сама, як би тяжко часом не було.

– То познайомитеся, – промовив Ніл, лагідно поглядаючи на мене. – Вона ж не викраде немовля…

– А може? – трішки злякано поглянула на нього, але не побачила там хоч якогось хвилювання.

– Ну… теоретично так, але ж… – почав розмірковувати він,  а в моїй голові вже з’являлися десятки ідей для викрадення немовляти.

– Скажи, а в тебе були колись божевільні фанатки? – раптом видала я, зазираючи йому мало не в самісіньку душу.

– З однією розмовляю просто зараз, – посміхнувся Ніл, покриваючи поцілунками мою руку.

– Це не смішно, – штурхнула його в плече.

– А я й не сміюся. Ти взагалі бачиш, на кого ти стаєш схожою?

– І на кого ж? Люблячу маму чи що? – поглянула на нього та встигла побачити гидливий погляд. І ні, не в мій бік, а сторону Генрі. – Що це взагалі було?

– Ти про що? – ніби ні в чому не бувало промовив він, а я вирішила, що це мені все ж здалося при слабкому освітленні нічника.

– Або з Генрі, або ніяк, – впевнено промовила, поглядаючи на чоловіка, а той, злегка невдоволено, але все ж кивнув.

А це була всього лише перша крапля перед зливою, що на нас насувалася. Проте я чомусь обирала не помічати ні легкої мжички, ні похмурих дощових хмар. Дивно? Безглуздо? Ну звісно. Але цього вже не повернути, тож давайте краще розповім, що ж там було далі…

 

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍