Джин Філліпс - Королівство жахів

Одна з людей Ікс? Тож вона й далі плентала від зали до зали, тручись об гладеньке скло та обвуглені й шкарубкі стіни.

Настане мить, вона знає, її м’язи перестануть працювати. Коли руки їй ослабнуть і опустяться, хоч би як вона намагалася втримати їх угорі. Тепер її руки й ноги лише горять і пульсують — від плечей до зап’ястків, від стегон до литок.

— Мамо?

— Ми майже дійшли, — повідомила вона, але слова плуталися, вилітаючи в неї з рота.

Вони проминали мавп, байдужих до їхніх проблем.

Потім вона побачила скляні двері, штурхнула їх плечем, і вони знову опинилися на свіжому повітрі, під прохолодним вітерцем. Вони дивилися на паркан, який був їй по груди. За парканом був сосняк із високою травою, оточений ще одним парканом. Вона стояла на дерев’яних дошках підлоги — це було патіо між клітками. Ліворуч від неї були ще одні скляні двері, які вели до бабуїнів та орангутангів й інших мешканців засклених осель та відкритих коридорів, куди їй не варто було виходити. На табличці на цегляній стіні йшлося про звички дикобраза, хоч навряд чи хто міг би пояснити, чому дикобраза оселили в зоні приматів. Кілька місяців тому наглядачка зоопарку з блокнотом у руці повідомила — дуже тихо, тому Лінкольн не міг чути, — що дикобраз помер. Джоан і Лінкольн регулярно приходили дивитися, чи працівники зоопарку не доставили новий екземпляр. Вона сказала йому правду, адже він уже бачив мертвих птахів та білок і розчавлених тарганів, і навіщо прикидатися перед ним, що нічого не помирає, і він сподівався, що скоро побачить дитя дикобраза. Але його відгороджений куточок залишався порожнім.

Вона сподівалася, що він і тепер порожній.

Підступила ближче до огорожі, оглядаючи низенькі дерева та викопані із землі колоди. Брудний гравій лежав на жмутиках дикої трави. Уся місцина була занедбана. Вона пам’ятала, що в середній частині закутня були великі камені заввишки в три-чотири фути. Стіна з каміння простягалася на десяток футів, загинаючись так, що за нею нічого не було видно. Паркан, поєднаний ланцюгом і наполовину заплетений виноградом, закривав простір. Паркан мав заввишки футів п’ятнадцять, його верхня лінія загиналася, певно, всередину — невже вони справді мають якісь проблеми з дикобразами, що лізуть угору? — і під парканом ще й стояли сосни.

Дикобраз ховався десь тут, між закутнями й поворотами зони приматів. Людям тут, здається, не було місця, й така криївка видалася їй досконалою.

Вона поставила Лінкольна на загорожу й відітхнула, звільнившись від його ваги. Через загорожу можна було легко перелізти, й на її протилежному боці був виступ, на якому можуть поміститися її ноги.

Вона поставить там ноги, а потім підніме Лінкольна, й навіть якби сталося щось несподіване, то стрибнути вниз було б не більше як два фути, й він би не поранився, але міг заплакати, й пролунав би непотрібний звук плачу — ні, небезпеки, що він упаде, не було. Вона зможе весь час тримати на ньому руку.

— Ось що ми зробимо, — сказала вона. — Ти поки що тут посидиш, а я перелізу через загорожу…

Він похитав головою й міцно схопив її за лікті.

— Мамо, нам не слід бути серед тварин!

— Їх тут немає, запам’ятай! — сказала вона, намагаючись розчепити його пальці. — Це дім дикобраза. А нового дикобраза ще не привезли.

— Паркани ставлять для того, щоб тримати звірів усередині, а людей зовні, — сказав він.

Вона ніколи так не шкодувала, що він завжди дотримувався правил.

— Сьогодні правила інші, — сказала вона. — Тепер існують правила для непередбачених випадків. Вони диктують нам ховатися й не дозволяти, щоб дядько з рушницею знайшов нас.

Лінкольн ослабив свою хватку, оглянувся й знову схопився за її лікті.

— Я впаду, — сказав він. — Там надто високо.

— Хіба я дозволю тобі впасти?

— Ні, мамо, — сказав він, притискаючись до неї.

— Я обхоплю тебе руками. Я лише перелізу зараз.

— Мамо… — заскиглив він.

— Цссс… Я тримаю тебе.

Вона переступила ногою через загорожу, тримаючи руками обидва боки його тіла. Це було не дуже зручно, але вона переставила й другу ногу через загорожу, досить вдало вмостивши на протилежному виступі свої ступні.

Він легенько стиснув обидва її зап’ястки. Вона відчула, що його дихання близьке до сліз. Тому що незнайомець стріляє в людей чи тому що вони відступили від правил усталеної поведінки? Вона не знала чому.

— Мамо…

— Я тримаю тебе, — сказала Джоан й обхопила його рукою, притягнувши його до себе згином своєї руки. Його ніжки стукнулися об щось металеве.

— Я хочу опустити тебе вниз, — сказала вона йому. — Постав свої ніжки на ось цей невеличкий виступ і вхопися за цю залізяку. Тоді я стрибну й підхоплю тебе.

Вона підняла його, навіть говорячи, не давши йому шансу поміркувати про це, бо він не ставав хоробрішим після своїх роздумів, а вона це зробила за дві секунди. Вона міцно вхопилася за огорожу однією рукою й потягла його до себе, зігнувши свою талію й відхилившись від огорожі, щоб створити простір для нього. На якусь мить він завис у повітрі, підтримуваний лише її рукою та ліктем, і вона відчула, що він наполоханий, але тут вона поставила його ніжки на той самий виступ, на якому стояла вона, його теніски стали між її шкіряними сандалями. Вона обгорнула його пальчики навколо цієї петлі.

— Тримайся міцно, — сказала Джоан.

Вона стрибнула вниз, м’яко й легко приземлившись на брудну землю під собою, трава була така висока, що залоскотала їй зап’ястки. Вона потягла його вниз до себе, повернувши так, що він обхопив ручками її за шию. Його ніжки обхопили її за стегна, й вона пішла далі, дивлячись собі під ноги, як тільки могла, бо він загороджував їй погляд — вона пам’ятала, як вагітний живіт заважав дивитися під ноги й ускладнював пересування — і нарешті вони опинилися за високими валунами, які здалися їй такими спокусливими.

Вона нахилилася, обпершись спиною об скельний камінь — твердий і холодний — і її ноги роз’їхалися по землі. Він усе ще не відпускав її.

5:42 пополудні

Лінкольн не послабив своєї хватки, тож вона дістала мобілку із сумочки й тримала її перед собою, біля його потилиці, розчісуючи пальцями його переплутані кучері, які завжди мали над шиєю такий вигляд, ніби він вилляв собі на голову сироп. Вона провела великим пальцем по екрану, а потім завмерла, досі не певна, кому їй телефонувати — у поліцію чи Полу. Поліція, схоже, вже