Олександра Багірова - Сім'я у борг, Олександра Багірова

Розділ 8

- Ненависть, одна з найсильніших емоцій, - ще міцніше притискає мене до себе, - А в тебе вона особливо соковита та солодка.

- Йдіть ви! – кулаком йому в груди вдаряю. - Відпустіть негайно!

Мені хочеться подряпати його обличчя. Стерти цю самовдоволену посмішку. Тільки ми вже привертаємо увагу. Я не уявляю, як пояснюватиму чоловікові, що якийсь сторонній мужик, тягає мене на руках і купив купу дорогих речей. А як прикрасить все Ольга, які плітки розпустить! Як на мене тепер дивитимуться?! Про це краще не думати. Точно приймуть за гулячу. А Вані роги припишуть. Від цих думок на очі сльози навертаються. Моя агресія змінюється відчаєм.

- Звідки ви впали на мою голову? Навіщо ви руйнуєте моє життя?

- А там є що руйнувати? - виходить з торгового центру і несе мене по вулиці.

- Не говоріть того, про що поняття не маєте! Відпустіть мене! А то я кричатиму. Звернуся до поліції! Ви ж неврівноважений, хворий на голову!

- Кричи, - знизує плечима і продовжує свій шлях.

А в мене духу не вистачає загрози здійснити. Він несе мене, міцно притиснувши до себе, і чомусь вогонь у грудях відчуваю. Його дотики не викликають відторгнення. Але ж повинні!

- Куди ви мене несете?

– Ми вже на місці.

Я була так поглинута своїми емоціями, що навіть не звернула уваги, куди він мене тягнув. Ми опиняємося у найдорожчому ресторані міста. Навіть мій начальник не дозволяє собі сюди заходити. Тут нереальні ціни.

Звірюга ставить мене на ноги. Допомагає зняти куртку. Нас оточують такою увагою, ніби якась високопоставлена ​​шишка завітала. Офіціантки сяють, сліпуче посміхаються і проводжають його спокусливими поглядами. На мене дивляться з ненавистю. Ох, знали б вони, що це за псих, видихнули б з полегшенням, що його хиже око на них не впало.

Обстановка і справді шикарна. Нас проводять за столик в кінці ресторану. Кладуть переді мною меню. Машинально його розкриваю. І відразу закриваю. Це не ціни. Це космос.

– Вибирай, – показує на меню.

 – Води.

- Ясно, - киває з усмішкою. Клацанням пальців кличе офіціанта.

І в мене в голові клацання. Інший ресторан. У східному стилі. Я з келихом у руці, мені так весело, так добре. Що за безглуздість? Проганяю ведіння.

Потрібно поговорити з ним. Без емоцій. Скандалів. Розставити всі крапки та розійтися. Інакше такими темпами він мені все життя зламає.

Псих озвучує замовлення, перераховує незнайомі страви. Неважко здогадатися, що це все обійдеться у нечувану суму. Хотів мене вразити? Щоб я рота від захоплення розкрила? У мене, навпаки, агресія прокидається. Люди на ці гроші можуть місяцями жити, кредити закрити, а він просто за обід спускає.

- І води, - додає в кінці, дивлячись на мене, піднявши брову.

- Давайте одразу до справи, - відкладаю у бік меню. Зчіплюю пальці в замок, дивлюся на нього.

- Спочатку обід. Ти ж невідомо коли останній раз нормально їла, а сам розглядає мене, уважно, уважно. Неначе до цього не надивився.

- Я не хочу їсти, - піджимаю губи.

- Вурчання в твоєму животі говорить про інше, - бере чашку кави, принесену офіціантом, робить маленький ковток.

А мені хочеться схопити цю чашку і йому в пику вміст плеснути. Стримуюсь. Ох, як стримуюсь.

- Не ваша справа. Вас нічого не стосується. Наскільки я зрозуміла, ви зібрали про мене інформацію, - стискаю щелепи до скрегота зубів. Я зможу, впораюся. - Отже, переконалися, що я не ваша дружина?

Підходить офіціант, розставляє якісь страви. Навіть не дивлюсь. Але запахи. Мій живіт видає зрадницьке бурчання, голосне таке.

Псих вичікує, поки нас залишать наодинці. Барабанить пальцями по столу, наче якусь мелодію відіграє. Тільки скоріш на моїх нервах грає.

- Зібрав, - і мовчить. Тримає паузу, наче знущається.

- Ну, і?! – я все ж таки не витримуюсь, погляд у нього дикий, проникливий. Мені постійно здається, що він у мою голову заглядає і думки читає. Маячня, звичайно, але в душі занепокоєння.

У нього в кишені вібрує телефон. Звір повільно дістає шалено дорогий смартфон. Приймає виклик.

– Що там у вас? – одразу з питання починає.

Мені не чути, що йому відповідають.

- Ясно. Дай трубочку бешкетнику.

Його губ торгається ледь помітна посмішка.

- Здоров, розбійник! Ти що там учинив?

Голос змінюється, веселий, навіть теплота з’являється.

- Це не привід Зою доводити. Давай домовимося, ти поводитимешся добре, а я приїду, на конях поганяємо. У парк на атракціони сходимо, тільки ти і я. І купимо тобі, що ти там найбільше хотів?

Дивлюся на його обличчя і не впізнаю. Інша людина переді мною. Він наче світиться весь. Очі блищать. Дивно так блищать, яскраво, барвисто, посвітлішали. А голос, у ньому стільки ніжності.

- От і домовилися. А я ввечері тебе обов'язково наберу, посидимо, побалакаємо, розкажеш мені новини за день.

Нехай він псих, але одне зрозуміло точно, сина він любить. Це кохання у кожному слові відчувається.

- Я теж дико скучив, Дюшко.

Здригнулася, ніби ножем по серцю це «Дюшка» різануло. Роблю кілька ковтків повітря, а кисень у легені не попадає. Перед очима чорні кола. До склянки з водою тягнуся, до дна випиваю. Поступово до себе приходжу.

Він уже закінчив розмову. Звір повернувся, і тепер його очі дивляться гостріше, хижо з прищуром.

– Скільки синові років? - Не знаю, чому питаю. Яка мені різниця?

- Чотири.

- І моїй Ганночці недавно чотири виповнилося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно