Олександра Багірова - Сім'я у борг, Олександра Багірова

Розділ 7

Веде мене торговим центром. Я по сторонах головою верчу, сліпить від розкоші.

- Огидне місце, - промовляє псих.

- На мою думку, огидне тут не місце, а хтось інший, - фраза сама виривається. Занадто багато його за останню добу у моєму житті.

А він раптом сміється, так заливисто і дзвінко, що сміх його мені під шкіру голками впивається. Різко зупиняється, ловить у капкан свого бісівського погляду. Сміх змовкає, наче хтось натиснув на кнопку, стер посмішку з його губ.

- Коли всіма силами намагаєшся склеїти розбиту чашу сімейного життя, день у день гострі краї ранять тебе, і щоб не вити від болю, ти брешеш собі, адже менше болить. Правильно? - Він ніби заліз мені в душу, безсоромно вивернув все навиворіт, потоптався брудними черевиками і пішов.

Рука сама піднімається, пальці горять, так хочеться йому врізати. Але він перехоплює мою руку. Цілує долоню. Дотик його губ, м'який і водночас жорсткий, він запалює незрозумілий вогонь усередині.

- Ви нічого не знаєте про мою сім'ю. Крім жменьки сухих фактів, наритих щурячим способом. Так що ... - Договорити не можу, він потерся носом об мою долоню. Легкий, практично невідчутний дотик, а в мене ватяні ноги і дихання перехоплює.

- Ваніль… - і в очі мені дивиться, а я поворухнутися не можу. - Улюблений запах, так, Ластівко, - відпускає мою долоню, і як ні в чому небувало веде мене до магазину.

Я вже нічого не бачу. Перед очима розпливаються кола. Ластівка… так Ваня називав мене раніше… У самі наші романтичні моменти шепотів ніжно. Звідки звірюга дізнався? Наче спеціально на найболючіші точки тисне. Так, зараз у нас не все гладко і «Ластівка» я вже й не пам'ятаю, коли чула. Але впевнена, що все налагодиться!

Мої думки перериває жіночий голос.

- Добрий день! Що шукаєте? Чим можу допомогти?

Мотаю головою, мружуся, фокусую погляд. Переді мною стоїть миловидна дівчина, посміхається робочою посмішкою. Звертається до мене, а сама не зводить захопленого погляду з психа.

- Нічим.

Хочу розвернутися і піти, але звіряча хватка на моїй руці, трохи вище за ліктя, не дає.

- Вона в мене скромниця, - обдаровує продавця-консультанта сліпучою усмішкою.

Штурхаю його ліктем у бік. Що ще за «у мене»? Скандал не можу влаштувати. Містечко маленьке. Вже страшно, якщо Вані розкажуть, що я з незнайомим мужиком у торговому центрі хитаюсь? Треба якнайшвидше звідси йти. І мої суперечки лише привертають увагу.

А як розповім. Як це все пояснити? Чи все ж таки спробувати? Чоловік мене повинен зрозуміти, допомогти порадою, ми ж рідні люди.

- То яка модель вам сподобалася? - уточнює дівчина.

Ліниво ковзаю поглядом по асортименту магазину. В очі впадає цінник. Шок. Ступор. Це ж скільки всього можна купити за ці гроші. А тут за якусь ганчірку віддати.

- Дякую. Нам треба йти, - вкотре намагаюся втекти.

- Ось цю модель, і цю, он ту, - псих показує пальцем і дівчина метушиться, приносить все, - Ось ця найтепліша, поміряй, - одним спритним рухом знімає з мене мою стару курточку. Як це в нього вийшло?

- Ні.

Обіймає мене за талію. Нахиляється і на вухо шепоче:

- Я ж сам одягатиму тебе і зроблю це не в примірювальній, а прямо біля вітрин магазину. Буду дуже старатися, щоб справити враження. Як гадаєш, швидко кумушки донесуть твоєму чоловікові? – гіркий ком застрягає в горлі.

- Мої знайомі не ходять такими місцями. Чого ви добиваєтесь? – а в самої якесь дивне бажання, щоб продовжував шепотіти цим томним голосом, щоб губи його до вуха доторкнулися. Я точно втрачаю розум. Тепер вже остаточно.

Соромно від самої себе. Вириваюся з його рук.

– Давайте цю куртку.

Швидко йду всередину магазину. Дихати важко. На ходу одягаю та застигаю біля дзеркала. Куртка довга до колін, темно-зелена, матеріал м'який, як тепло. Очі мої спалахують. Річ мені явно личить. Але не за таку ціну! І не від нього!

Псих ззаду підходить, голову на бік схиляє.

- Беремо.

Далі ще три моделі змушує приміряти. А дівчина перед ним так і стрибає, і в очі заглядає. Влучивши момент, підходить до звірюги.

- Я чула, що ви у нашому містечку. Але щоб так особисто побачити. Я Катерина.

- Угу, - і далі мене очима пожирає.

Він купив усе, що я приміряла. Але на цьому мої муки не скінчилися. Він вів мене з крамниці до крамниці. Я відмовлялася приміряти. Стояла на своєму. А псих просто тицяв пальцем і скуповував усе, на що його око впало. І як мені оцінювати його дії?

У кожному магазині на нього дивилися, наче на божество якесь. Навіть важко уявити, яку купу грошей він заплатив за ці покупки.

- Ваші спроби марні. Я все одно нічого не візьму, - шиплю.

- Їх доставлять тобі додому.

- Чоловікові скажеш… яка різниця, щось вигадаєш.

І тут нам назустріч Ольга з донькою із сусіднього будинку йдуть. Мати все намагається для своєї доці вигідну партію знайти, а сама пліткарка і заздрісниця найвищого рівня. Впізнали. Зупиняються, як укопані, очі кругли, здивовані. А я мене вся кров до лиця приливає.

Звірюга їх теж бачить. Відразу розуміє, що й до чого. Я наївно вважала, що арсенал його мерзенних штучок вичерпаний. Помилилася. З мерзенною, звабливою посмішкою видає.

- Ластівко, ти чого зупинилася? – очі хижо блищать, - Втомилася, моя дівчинко? - голосно каже, спеціально, щоб пліткарки почули.

Підхоплює мене на руки і несе сходами вниз. Відчуваю спиною їхні погляди, вони пропалюють у мені дірку.

- Як же я вас ненавиджу, - ціжу крізь зуби. – Ненавиджу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно