Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

У нього знову задзвенів телефон.

— Привіт, Артеме. Так. Мама вже дзвонила. Нічого я не збираюся робити, з якого дива?... Знаєш, як старший брат, я дам тобі пораду: не лізь.

— Слухайся старших! — гукнув Жека.

— Тобі теж привіт, — Артур кивнув йому.— Вони дорослі люди,а влаштували дитячий садочок. Тримайся подалі, бери Анютку, і — до бабусі. Добре, Анютку — бабусі, сам можеш ночувати в мене. Я не проти. Ні, пиво не буду, ввечері робота. Піцу буду. Так. Можна таку, як минулого разу.

— Бери більше, я теж прийду!— крикнув Євген.

— Питає яку.

— А минулого разу ви яку брали?

— З морепродуктами.

— З салямі та грибами.

— Окей. З салямі та грибами. Там пара сотень на холодильнику лежить. А, то ти в мене, — засміявся, — вже втік з рідного гніздечка? Бери, добре. Купи до бабусь морозива, і Анюта, можливо, не виїсть їм мозок. Ні, Колу не треба, краще фруктів. Давай, до вечора.

Розарія Павлівна покосилася на Артура. Він помітив це, але голови не повернув і до самого місця призначення дивився лише на дорогу, іноді шукаючи погляд Злати в дзеркалі, але його там не було. Таня і Жека впівголоса щось обговорювали, сперечалися: брат і сестра, котрі не бачились тиждень і так скучили одне за одним. З того, що можна було розчути: святкування перемоги в колі родини відкладається до повернення батька з відрядження.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно