Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

✾ 3 ✾

Дощик ще моросив, але не сильний. Артур запаркував авто.

— Приїхали.

— Ви нас дуже виручили, Артуре. Красно вам дякую, — сказала бабуся.

— І вам дякую, що скористалися послугами нашої служби таксі, — Артур повернувся до неї і посміхнувся своєю чарівною посмішкою. Розарія завмерла, затримала погляд на його гарному обличчі, явно милуючись тим, що споглядає.

Як він це робить? Безперечно, він знає, що гарний, і вміло використовує це знання. Користується природними даними й шармом, набутим чи вродженим — неважливо. Навіть вона, вже немолода жінка, відчула його магнетичний вплив, а що тоді казати про молодих дівчат?

Кілька секунд Розарія не ворушилася, потім здригнулася, подумавши про Злату, відкрила дверцята, вийшла і розправила спідницю.

— Злато, нам пора, — мовила вона в салон, зачиняючи дверцята.

Артур також вийшов, відчинив дверцята і подав Златі руку. Вона підняла на нього наполоханий погляд неймовірно синіх очей, повіки червоні — таки вона плакала, повернула коліна до виходу, подала йому праву руку і вийшла з машини.

Дівчина була йому по груди, така маленька, така засмучена і беззахисна. Дуже хотілося обійняти її. Не можна, та й невідомо, як вона відреагує на такий його порив, але інтуїція підказувала йому, що дівчині він сподобався і вона була б не проти.

Він так і стояв, тримаючи її руку в своїй.

— Ти як? Не захитало? — голос знову підвів його і прозвучав глухо.

— Все добре, дякую.

— Артуре, відкрийте, будь ласка, нам багажник, — сказала Розарія, йдучи до задніх дверцят.

— А може спочатку треба дізнатися коли автобус?— вийшов з машини Жека. — Де у них тут відправка?

— Ми почекаємо з речами біля автобуса.

Артур стиснув легенько тендітну руку. Він не хотів її відпускати.

"...Злата ще дитина, тому, будь ласка, контролюйте себе… Давайте триматися в межах пристойності…"— звучало в його голові, і розум погоджувався з цим, але серце протестувало і шалено билось, опираючись неминучому розставанню.

Він поглянув на Злату згори вниз. Вона підняла голову, і вони зустрілись поглядами. В її очах було так багато емоцій: розгубленість, сум, цікавість, відчай і біль. Йому хотілося щось їй сказати, але слова ніяк не складались у логічні фрази, і збивалось дихання від розуміння того, що це — їхні останні миті разом. Зараз він відпустить її руку і вона піде. А він, чи не вперше, хоче, щоб дівчина лишилась, але вона — неповнолітня...

— Артуре, — не приховуючи свого незадоволення, повторила Розарія. Зітхнувши, він відпустив Златину руку і пішов відчиняти багажник.

 

Таня вийшла з машини на бік Злати, і дівчата вже про щось говорили.

Розарія забрала сумку, футляр зі скрипкою, холодно подякувала ще раз Артуру, попрощалася з ним і Жекою, та, гукнувши Злату, попрямувала до ряду автобусів.

Злата не хотіла йти. Вона потупцювала на місці, підняла засмучений погляд, сказала "Дякую, гарного вам всім дня", та побігла за бабусею, котра віддала їй сумку.

Артур стис кулаки.

— Старе стерво…

— Не сердься на неї, Артуре. Розарія Павлівна сама виховує Злату, її старшу сестру і меншого брата. Їхню маму збила машина, коли Златі було сім років. Батько, син Розарії, дітьми не цікавиться абсолютно, навіть не живе з ними, все на ній. Вона мусила роботу лишити і повністю віддаватися онукам. Звісно, що вона хвилюється за неї і оберігає.

— Хіба я небезпечний?

— Так, — кивнула головою Таня. — Ти дуже небезпечний. Ти себе у дзеркалі бачив?

— Але ж я не маніяк і не ґвалтівник, я ж розумію, що Злата ще мала. Так, вона дуже гарна, але ж я не в ліжко її тягну, а в кав'ярню. І не саму, а разом з її ж бабусею.

— Ти на неї так дивився, що я б на місці Розарії Павлівни навіть в машину до тебе б не сів, — додав Жека.

— Ну дякую, — Артур зачинив багажник. Він закурив, не відводячи очей від двох постатей, що підійшли до автобуса, поговорили з водієм і лишилися стояти під дощем, котрий знову почав накрапати.

Її матір збила машина. Тому вона так дивилась на ту аварію. Чому вони стоять? Чому не сідають?

— Таню, ти не хочеш піти дізнатися, чому вони не сідають в автобус? — запропонував він.

— Я? Хочу. Жеко, пішли!

Брат і сестра пішли, а Артур сів у салон і закурив знову, опустивши скло. Нервував. Що за дивна ситуація? Мале дівча. Вона ще мале дівча, чому він так зреагував на неї? Якщо розібратися, то нічого особливого в ній нема, ну миле личко, ну фігура гарна, очі… ЦІ ОЧІ… Мабуть це тому, що не спав. Не можна знайомитися з дівчатами на невиспаний мозок. Але до чого тут це? Злата просто неймовірна… Вона йому сподобалась. Дуже. Хоч зараз вона і їде, проте з Тетяною має підтримувати зв'язок... От через Таню він її й знайде. Якщо треба — сам завезе Тетяну до Злати в гості. Він не може її втратити!

Жека невдовзі повернувся.

— Тут таке діло. Автобус пішов, а наступний буде їхати через півтори години.

— І?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍