Джефф Вандермеєр - Знищення

в правильному місці. Я клацну пальцями, і ви втратите всі спогади про цю бесіду, але виконуватимете отримані вказівки. Ви відчуєте сильну втому і захочете повернутися у свої намети, щоб добре виспатися перед завтрашніми завданнями. У вас не буде снів. У вас не буде кошмарів.

Я дивилася просто перед собою, коли вона це казала, а коли вона клацнула пальцями, я скопіювала реакції решти двох. Не думаю, що психолог щось запідозрила, і я повернулася в свій намет, як решта повернулися в свої.

Тепер я мала нову поживу до роздумів, окрім вежі. Ми знали, що функція психолога була підтримувати баланс і заспокоювати нас у потенційно стресових ситуаціях, і частина цієї ролі полягала в гіпнотичних навіюваннях. Я не могла винуватити її за виконання цієї ролі. Але, побачивши неприхований перебіг процесу, я стурбувалася. Одна справа знати, що ти можеш отримувати гіпнотичні навіювання, й зовсім інша — переживати це в ролі спостерігача. Який рівень контролю вона могла на нас накласти? Що вона мала на увазі, коли говорила, що ми будемо думати про вежу як про зроблену із ракушняку і каменю?

Хоча найбільш важливим було те, що я здогадалася, як спори вплинули на мене: я стала нечутлива до гіпнотичних навіювань психолога. Тепер я стала кимсь типу підпільника щодо неї. Навіть якщо її цілі благі, я відчула хвилю жаху, подумавши про зізнання в своїй нечутливості до гіпнозу — особливо якщо це означало, що в мені все менше і менше працювали умовні рефлекси, сховані в нашій підготовці.

Тепер я приховувала не одну, а дві таємниці, й це означало, що я незмінно і безповоротно втрачала зв’язок з експедицією та її цілями.

Відчуження в усіх його проявах було не нове для таких місій. Я зрозуміла це при перегляді разом з іншими відеозаписів інтерв’ю по поверненні учасників одинадцятої експедиції. Щойно з’ясувалося, що вони повернулися до попереднього життя, їх забрали на карантин і розпитали про пережите. Цілком зрозуміло, що в багатьох випадках члени сімей самі подзвонили у відповідні інстанції, вирішивши, що повернення їхніх близьких неприродне й страшне. Всі папери, знайдені у повернених, конфіскувало наше начальство для перевірки і вивчення. Цю інформацію нам теж дозволили переглянути.

Ці інтерв’ю були досить короткими, в них усі восьмеро учасників експедиції оповіли ту саму історію. Вони не пережили ніяких незвичайних явищ у Нуль-зоні, не зняли ніяких незвичайних показників, не звітували ні про які незвичні внутрішні суперечності. Але через певний час кожен із них відчув потужне бажання повернутися додому і заповзявся зробити це. Жоден із них не міг пояснити, як вони подужали перетнути межу в зворотному напрямку, або чому пішли просто додому замість відзвітувати спершу власному начальству. Один по одному вони просто покинули експедицію, покинули свої журнали і подалися додому. Хтозна як.

У цих записах їхні обличчя здавалися дружніми, а погляди відкритими. Їхня мова була трохи млявою, але це був стан всеохопного спокою, подібний до поведінки сновиди, в якому вони перебували, відколи повернулися — навіть міцний, жилавий чоловік, який був за військового експерта, людина жвавої та діяльної вдачі. Що ж до їхнього ураження, я не могла проаналізувати жодного із восьми. Я розуміла, що вони сприймали світ крізь певну заслону, що вони говорили до інтерв’юерів наче звіддаля в часі й просторі.

Щодо паперів, то це достеменно були замальовки пейзажів Нуль-зони або короткі описи. Серед них були малюнки тварин або карикатури товаришів з експедиції. Проте на всіх було зображення маяка з певного ракурсу або його опис. Шукати прихований зміст у цих малюнках було те саме, що шукати його в природі, яка нас оточувала. Якщо він і був, розпізнати його міг тільки пильний очевидець.

На той час я прагла забуття, і шукала в цих непроникних, безбарвних обличчях, навіть у дорогому до болю, ознак милосердного звільнення. Смерті, яка не означала бути померлим.

2. ПРИЧАЩАННЯ

Вранці я прокинулася і відчула, що моя чутливість підвищилася настільки, що навіть грубий шмат брунатної соснової кори чи звичайний різкий політ дятла сприймався як невеличке відкриття. Задавнена втома від чотириденного переходу до базового табору нарешті залишила мене. Чи було це якимсь побічним впливом спор, чи просто наслідком доброго нічного сну? Я почувалася настільки оновленою, що це мене не турбувало.

Але моя розслабленість скоро минула через катастрофічні новини. Антрополог зникла, в наметі не лишилося її особистих речей. Гірше, на мій погляд, було те, що психолог виглядала враженою, ба більше — ніби вона не спала взагалі. Вона дивно мружилася, її волосся було розтріпане більше, ніж зазвичай. Я помітила грудки багна, присохлого до її черевиків. Вона оберігала правий бік, наче поранений.

— Де антрополог? — спитала топограф, поки я зволікала, намагаючись виробити власне розуміння подій. «Що ти зробила з антропологом?» — було моє невисловлене питання, яке, наскільки я знала, було несправедливим. Психолог не відрізнялася від себе учорашньої: те, що я викрила секрет її магічного шоу, не обов’язково означало, що тепер вона несе загрозу.

Несподівана відповідь психолога зупинила наростання паніки поміж нас:

— Я поговорила з нею пізніше, вчора уночі. Те, що вона побачила в цій… конструкції… знервувало її настільки, що вона не захотіла більше брати участі в експедиції. Вона вирушила назад до межі чекати евакуації. Вона взяла з собою частину звіту, тож наше начальство знатиме про наші здобутки.

Звичка психолога завжди демонструвати слизьку посмішечку в найменш слушну мить викликала в мене бажання дати їй ляпаса.

— Але вона лишила своє майно і навіть пістолет, — сказала топограф.

— Вона взяла тільки найнеобхідніше, щоб більше лишити нам, — включно із зайвим пістолетом.

— Гадаєш, нам знадобиться зайвий пістолет? — спитала я психолога.

Мені було справді цікаво. В певному сенсі я вважала психолога такою ж загадковою, як і вежа. Її наміри, її міркування. Чому б не вдатися до гіпнозу тепер? Можливо, навіть із нашими умовними рефлексами деякі речі неможливо навіяти, або вони слабшають від повторення, або їй просто не вистачило витривалості після подій минулої ночі.

— Ми не знаємо напевне, що нам знадобиться, — сказала психолог, — але нам точно не знадобиться антрополог, раз вона більше не може виконувати свою роботу.

Ми з топографом втупилися в психолога. Топограф схрестила руки на грудях. Нас готували до того, що доведеться ретельно спостерігати за нашими колегами в пошуку ознак раптового стресу або порушення свідомості. Можливо, вона думає, про що я думаю: в нас тепер з’явився вибір.