Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 2.2

Вночі заснути мені так і не вдалося. Але, мабуть, до ранку мене таки зморило, тому що я ледь розплющивши очі, здивовано дивилася як  наполегливо розривається мій мобільний.

- Так, — прохрипіла, сонним від сну голосом.

- Аріна! – у слухавці пролунав розлючений голос Палича. - Ти якого дідька, ще не в клубі! Через п'ятнадцять хвилин Ємельянов чекає на тебе в себе.

- Ой, — пискнула я. - Палич, я напевно проспала.

- Так, швидко збирайся, я за тобою заїду, щоб за п'ять хвилин була готова, — скомандував Палич і кинув слухавку.

Я як могла, жваво злетіла з дивана. І почала шмигати як навіжена по квартирі, у спробі хоч якось зібратися. Заснула я, як і була, у вчорашньому одязі, тому вигляд у мене був, м'яко кажучи, відлежаний. 

Передягнувши свіжу сорочку, миттю 

метнулася у ванну,  щоб вмитися і зачесати, поплутане від неспокійного сну волосся.

Приводячи себе в лад, мимоволі глянула на своє відображення. Звідти на мене дивилася худорлява дівчина, з блідою майже прозорою шкірою. 

Величезні сірі очі здавались ще більшими, відтінені синюватими колами, від постійного недосипання. Пухкі губи були сильно покусані, а довге чорне волосся, звалялося в неохайний ковтун. Побачивши все це неподобство, як оскаженіла почала його вичісувати. Бо, не дивлячись ні на що, з'явитися перед босом я  повинна в достойному вигляді.  

Як і обіцяв, Палич стояв біля мого під'їзду. І не встигла я сісти на заднє сидіння, як машина різко зірвалася з місця, неприємно верещачи колодками.

- Арино, хочу що б ти знала, — коли ми проїхали більш ніж половину шляху, несподівано почав чоловік, навіть не повертаючи до мене свого обличчя. - Ти ж знаєш, я завжди відносився до тебе, майже як до дочки. І як що тобі знадобиться допомога, я не дивлячись ні на що, допоможу, — Палич несподівано обернувся та обдарував мене теплим поглядом бурштинових очей.

Я лише мовчки кивнула у відповідь, а в горлі розпеченим залізом ворсався ком недоброго передчуття. 

- А зараз бігцем, — коли машина зупинилась прикрикнув Палич —  Ємельянов не любить чекати! 

І я кулею, не чуючи ніг, рвонула до чорного входу. 

Усередині кабінету мене вже чекали.

- Проходь, не соромся, — масляно посміхаючись, заспівав господар «Едему».

 Охоронець, що мене проводжав із силою підштовхнув до входу, змушуючи увійти.

Я ледве перебираючи тремтячими ногами, протиснулася у величезне приміщення кабінету. Що просто таки кричав, про пихатість і помпезність свого господаря. Дорогі м'які меблі оббиті червоною шкірою. Величезний стелаж із колекційним алкоголем. На підлозі мармурова плитка. І шикарний лакований стіл, на різьблених позолочених ніжках. за яким і сидів, склавши у замку пухкі руки Михайло.

- Так ось ти яка, Арино. Згодний з тобою Маркус, дівчисько дійсно симпатичне.

Від його слів мене пересмикнуло, і я нервово зиркнула вбік, величезного шкіряного дивана. На якому напівлежав, із перебинтованою головою, старший бармен. Від побаченого по тілу поповзли, липкі холодні пальці паніки.

Маркус хмикнувши, підвівся з дивану і впритул наблизившись до мене, несподівано боляче схопив за підборіддя, розгортаючи до себе лицем. Примушуючи глянути йому у вічі.

- Чим розплачуватимешся за пляшку, маленька? – шкірячись, в'їдливо запитав чоловік.

- Грошима, — прорипіла у відповідь. Бо його цупкі, холодні пальці вже змістилися до шиї та, обхопивши горло, майже перекрили доступ кисню. Перед очима  затанцювали кольорові плями, а  у вухах почулося шалене биття серця.

- І де ти знайдеш двісті тисяч зелених?

Його слова змусили мене несподівано прийти до тями. І я, вчепившись кігтями в руку Маркуса, від чого чоловік скривився, повільно повернувши голову, здивовано глянула на Михайла. Намагаючись, обурено, хоч щось, сказати. Але з горла вирвався лише тихий всхріп.

– Відпусти її Маркус.

Чоловік послабив хватку і я осіла на підлогу, відкашлюючись і відновлюючи дихання, що збилося. Чоловіки терпляче чекали коли я прийду до тями. Здавалося їм навіть приносило деяке задоволення. Спостерігати за моїм приниженням та страхом, що я зараз відчувала.

- Ну?!- нетерпляче перервав мовчанку Михайло. - Я чекаю.

- Чому двісті тисяч, звідки така величезна сума, — хрипко заторохтіла голосом, що вмить зірвався від шаленого хвилювання. - Та пляшка віскі, тягла максимум на 50 тисяч, я точно знаю...

Але мені не дали договорити, як мою щоку несподівано  обпік хвиський удар. Та я, ще не вставши з присядки, від цього різко повалилася набік. Відчувши в роті металічний присмак крові. Добре, що встигла виставити вперед руку, щоби остаточно не розпластатися на холодній підлозі. На радість цим виродкам.

Маркус злосливо дивлячись зверху вниз, буквально буравив мене поглядом.

- Ти смієш рахувати чужі гроші, мерзенна повія! - виплюнув мені в обличчя, розлючений чоловік. – А моральна компенсація? Або ти вже забула, що влупила мені по голові!

Зірвавшись чоловік перейшов на крик і вже замахнувся на черговий удар. Я, знітившись напружилася всім тілом, не відриваючи погляду від занесеної руки, чекаючи на черговий болючий ляпас.

- Стій Маркус, — спокійно перервав його Михайло. - Не треба раніше часу псувати мені дівчинку.

 

Маркус застиг на місці та різко розвернувшись до Ємельянова, здивовано вимовив:

- Ти ж обіцяв віддати її мені, дядько, — додав скривджено підтискаючи губу.

«Як дядьку? У сенсі обіцяв?» 

Паніка в моїй голові почала наростати з шаленою швидкістю. І я продовжуючи сидіти на підлозі, повільно перевела здивований погляд від блідого й злого Маркуса, який нараз почав червоніти, на спокійного Михайла.

- Не хвилюйся, ти зможеш з нею розважитись одразу після мене, — розпливаючись у похабній посмішці та обводячи мене жадібним поглядом, відповів Ємельянов.

- Так після тебе, мені не буде з чим розважатися, — зло стискаючи кулаки, процідив крізь зуби колишній наставник.

- Якщо тебе щось не влаштовує, можеш поскаржитися своїй матусі, щеня! - Спокійно проговорив   господар клубу. – А зараз пішов геть! Мені з Ариночкою треба поговорити віч-на-віч, — дивлячись на мене, кровожерливо додав Ємельянов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍