Франк Тільє - Пазл

д’Арк, і Кот-д’Армор[8] тут зовсім не по дорозі, він значно північніше. Це обманка. Насправді ці орієнтири не мають жодного стосунку до Бретані, і саме в цьому полягає головна заковика. Якщо ти не почнеш мислити ширше, то можеш шукати місяцями, роками і так нічого й не знайти.

Ще клік. На екрані з’явився острів. На задньому плані засніжені гори, кремезні скелі. Місце здавалося абсолютно безлюдним і вкрай негостинним.

— Це острови Кергелен, французька власність, загублена посеред Індійського океану. Там є ще одна затока Морбіан, а також місце, що називається бухтою Одьєрн. Ці назви їм дав такий собі Реймонд Ральє дю Баті під час своїх експедицій на початку XX століття на честь рідної Бретані. Там, на головному острові, є порт Жанни д’Арк і порт Армор.

— Індійський океан, я мав би додуматись. А ти досі така ж неперевершена.

На губах Хлої з’явилась легка усмішка, яка не змінилась, незважаючи на час, що минув. Ілану у дівчині подобалось усе, але найбільше — ця усмішка, у яку він закохався під час їхнього знайомства у фіналі «Коду» — інтерактивної гри, запущеної три роки тому компанією ВВС. Ніхто з них двох не переміг у фіналі, зате вони разом святкували поразку в англійському пабі. Кілька келихів «Гіннеса», а далі все якось зав’язалось саме собою.

— Я телефонувала, писала, винюхувала скрізь в інтернеті,— пояснила вона.— Я шукала «Товстуна» і врешті-решт натрапила на листівку із зображенням корабля біля берегів Кергелена, який колись носив назву «Гро-Вантр»[9]. Ще один корабель, частий гість цих портів, називався «Фортуна».

Ілан перечитав частину повідомлення, яка стосувалася того, що сказала Хлоя:

— «Шукай “Товстуна” — у “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”». У тебе є «Товстун» і «Фортуна», старовинні кораблі. І що далі?

— А ось тут загадка стає цікавою. Колись давно пошта Франції випустила дві марки із зображеннями цих двох кораблів. «Гро-Вантр» коштувала три франки п’ятдесят, а «Фортуна» — п’ять франків.

Ілан швидко порахував.

— Сім десятих від вартості «Фортуни»…

— Саме так.

Молодий чоловік уявив, скільки годин та днів знадобилося, щоб дійти до цього результату. Скільки безсонних ночей… Незважаючи на свій ентузіазм, Хлоя також мала втомлений і, зрештою, навіть стурбований вигляд. Гра явно пожирала її зсередини.

— Потім я надовго застрягла на закінченні загадки, зокрема на цьому «дні Д»,— сказала вона.— Навіщо давати таку чітку вказівку часу? І як вартість марок може змінюватися, як припускається у фразі «в “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих»?

— А ціни можуть змінюватись під час перепродажу, я маю на увазі колекції та біржі філателістів?

Вона відкрила інший сайт. На ньому були зображені марки в рамках, а потім — інтер’єр судна.

— Саме так. Через два дні у Парижі, на причалі Сени, уздовж проспекту Кеннеді, проходитиме велика виставка-продаж рідкісних марок. Це відбуватиметься на баржі.

Ілан пробіг очима по сторінці. Баржа була розкішна, з витонченими вигинами та бенкетними залами з великими венеціанськими вікнами. Вона називалася «Абіліфай».

— Важливо те, що ці дві марки там, найімовірніше, будуть,— продовжила Хлоя.— Це вхід у гру, Ілане. «Параноя» у столиці, і її обіцянки чекають лише на нас. Це нагода, яку не можна втрачати.

Молодий чоловік різко підвівся.

— Я не хочу знову в це влазити. Вибач.

Хлоя теж встала. Вона попрямувала до прозорого контейнера, що стояв на тумбі у вітальні. У ньому лежав маленький метеорит.

— Ось, ми виграли його вдвох. Полювання на скарби, що завело нас у саму глибину Оверні. Приз у п’ять тисяч євро і цей метеорит — це було вже непогано. Ти пам’ятаєш цю чудову перемогу?

— Так, але це був час, коли все було добре. Я маю на увазі, між нами двома…

— Тут приз щонайменше триста тисяч євро! «Параноя» — це в десятки, у сотні разів більш захопливо, Ілане. Це останній раунд. Те, що ми, гравці, завжди шукали. Грааль. Гра, правила якої невідомі і яка зведе нас лицем до лиця з нашими страхами. Ти не хочеш трохи адреналіну?

— Мені вистачило страхів, коли загинули батьки.

Вона ходила взад-уперед, майже військовим кроком.

— Я б справді хотіла знати, як вони збираються це провернути. Що чекає на гравців. І дізнатись мету існування цієї гри.

Ілан сердився на неї за те, що отак нагрянула до нього і знову розпалила вогонь, який йому ледь удалося загасити. Вона підійшла і взяла його за руку.

— Зараз нічого не кажи і добре подумай. Через два дні я буду на тій баржі. Якщо вирішиш прийти, потрібно буде вдати, що ми не знайомі. Нам необхідно обом потрапити в гру, щоб збільшити шанси на перемогу.

Ілан подивився на її довгі пальці з ідеально рівними нігтями.

— У тебе холодні руки.

Вона швидко забрала їх і закрила ноутбук.

— У п’ятницю, Ілане, не забудь.

— Я не піду на цю баржу. Відколи зникли мої батьки, мені важко дивитися на судна, навіть на малюнках. Мені шкода.

Вона подивилась йому просто у вічі. Через кольорові лінзи у Ілана було враження, наче перед ним зовсім інша жінка, а не та Хлоя, яку він знав.

— Ти питав мене про психологічну освіту,— сказала вона.— Коли ми розійшлись, сталося дещо, що сильно змінило моє життя.

— Чому ти змінила зовнішність?

— Якщо ми вдвох підемо далі, я тобі поясню. Обіцяю.

— Тепер «якщо ми підемо далі»…

— Я мала на увазі нашу пригоду.

— Я зрозумів. Ти вважаєш, що можеш отак увірватися в моє життя, при цьому навіть не бажаючи пояснити, чому пішла?

— Я зробила тобі боляче, я це усвідомлюю, та я прийшла не для того, щоб спокутувати провину. Я теж настраждалась. Сьогодні я роблю це з міркувань вірності. Ми обоє заслуговуємо на цю перемогу.

Вона рушила до дверей і зупинилась перед фотографією батьків Ілана.

— Поліція врешті-решт знайшла тіла?

Ілан похитав головою.

— Мені шкода,— сказала вона.

— Усе нормально.

— А зошит твого батька? Тобі вдалося розгадати його загадку?

— Ще ні.

— Я б хотіла на днях зайнятись нею знову. Я впевнена, що після тривалої перерви зможу поглянути на неї свіжим поглядом. Можливо, таємниця нарешті проясниться.

— Забудь про це, Хлоє.

Вона знову підійшла до нього.

— Минуло два роки, а ти досі в це віриш, чи не так? У цю змову проти них, у цю історію з таємними дослідженнями та документами, захованими невідомо де?

Тон, яким вона вимовила ці слова, Ілану не сподобався. Він провів її до дверей.

— Я ніколи не звертався до психолога, якщо це те, що ти хочеш знати. Ні для того, щоб зав’язати з іграми, ні через будь-яку форму… параної, як ти, вочевидь, вважаєш.

— Я не про це. Тебе завжди вабила теорія змови і…

— Змова існує, я в цьому впевнений. Батьки ніколи б не вийшли в море в шторм. Їх змусили. Їх убили. Колись правда випливе, я впевнений. А щодо твоїх