Франк Тільє - Пазл

Які темні таємниці приховує ця дивна мапа?

Нарешті Ілан спустився.

Його колишня чекала внизу сходів, і їй уривався терпець.

6

Хлоя поставила ноутбук на журнальний столик, розвернувши монітором до крісла. Вона пішла до вікна, щоб зачинити віконниці, що насторожило Ілана.

— Дурна звичка,— пояснила Хлоя.— З певного часу я полюбила працювати в темряві.

Вона сіла просто поряд з ним, як у старі добрі часи, коли вони проводили вечори, копаючись в інтернеті. Молодий чоловік не знайшов сил пручатися: з’явившись отак, така інакша, така вродлива, дівчина робила йому боляче, навіть не усвідомлюючи цього. Вона була деінде, у своєму світі.

Вона відкрила браузер.

— У тебе прихований IP? — спитала вона.

— Так, а навіщо тобі?

— От і добре, про всяк випадок. Часи, коли я всюди світила свій айпішник, тепер у минулому.

Вона надрукувала адресу сайту. Її пальці бігали по клавіа­турі з вражаючою швидкістю. Сайт відкрився.

— Це офіційний сайт антверпенського зоопарку,— сказала Хлоя.— Я не буду вдаватись у подробиці, як я до цього дійшла. На те, щоб розповісти про все, що сталося з моменту нашої розлуки, знадобиться не один день.

Ілан намагався стримати демона, який день за днем продовжував гарчати всередині. Зав’язати з грою було важче, ніж кинути курити. «Параноя» затягувала поєднанням віртуального і реального. Якщо не враховувати того, що «Параноя» не мала ані концепції, ані цілі. Вона існувала, не існуючи по-справжньому, поширюючись за допомогою чуток, і ніхто не знав ні правил, ні кінцевої мети. Можливо, в неї навіть ніхто ні разу не грав.

Як у неї увійти? Як із неї вийти? Відповіді немає. Лише обіцянка: одного дня, коли настане час, гра буде тут, і на того, хто наважиться зустрітися зі своїми найбільшими страхами, чекає приз у триста тисяч євро.

Тому Ілан обмежився тим, що спостерігав за показом, крадькома поглядаючи на обличчя Хлої. Десятки разів він мріяв про цей момент, коли вона повернеться.

Молода жінка продовжувала свої маніпуляції. Вона відкрила блог зоопарку, де публікували останні новини з життя тварин, і почала прокручувати коліщатко миші.

— Ось, це тут. Поглянь на цю статтю про зникнення двох чорних лебедів.

Ілан мовчки прочитав замітку. В одну мить два чорні лебеді просто зникли, не лишивши жодного сліду, і ніхто нічого не помітив.

— Чудово,— підсумував він.— Два чорні лебеді — це логотип «Параної». І що далі? Це просто збіг, нічого більше.

— Прикол у тому, що в зоопарку Антверпена немає чорних лебедів, я перевірила. І ніколи не було.

Зачеплений за живе, Ілан поставив чашку перед собою і знову подивився на екран.

Судячи з усього, Хлоя знайшла «нору» — портал, прихований на партнерському сайті, який дозволяв увійти в невидимі прошарки гри.

Дівчина виділила мишкою один абзац.

— Вони просять, якщо у когось раптом з’явиться якась інформація про лебедів, писати на скриньку: ­tibre@zooanvers.be. Ну, я й написала.

Це була одна з характерних ознак ігор альтернативної реальності: зв’язок між вигаданим та реальним світом. Тут він здійснювався за допомогою електронної пошти. Хлоя використовувала реальний світ — свою персональну електрон­ну адресу, свій комп’ютер, щоб зв’язатися з віртуальною грою.

— Мені відповіли за годину, англійською. В одному з зашифрованих повідомлень мені сказали слідувати за «знаками», і слово «знаки» було написане французькою. Думаю, вони у Франції, можливо, на Заході. Вони дають розмиті, неоднозначні зачіпки, ну, ти в курсі. Тож я копала, копала, їздила всюди, коли могла. Я металась з однієї нори до іншої і мушу сказати, що це було заняття не з приємних.

Ілан уважно розглядав її. Відкриття Хлої заполонили її повністю. Усі її інтереси зосередились на іграх альтернативної реальності. Молодий чоловік чудово знав, що це таке. Люди обривали зв’язки з друзями, нехтували важливими речами з однією метою: якомога глибше зануритись у нетрі гри. Самим стати грою, щоб перемогти її.

Хлоя витягла з кишені якусь роздруківку.

— На щастя, усі мої зусилля були винагороджені, і врешті-решт я добралася до цього, останнього повідомлення. Цього разу воно було французькою.

Ілан прочитав його вголос.

«Від Цієї Чудової Мелодії Для Двох на 56-й лунці для гольфу ти перетнеш Армор і пройдеш повз Жанну д’Арк. Якщо підеш правильним шляхом, шукай “Товстуна” — в “день Д”[3] він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”. Проходь через маленькі дверцята у вмісті вмісти­лища».

Ілан відчув, як його пробирає тремтіння. Від самого читання цієї нової загадки по всьому тілу пробігли мурашки. Хлоя натиснула на больову точку, вона напам’ять знала його слабкості.

— А як твоє навчання психології? — спитав він, намагаючись змінити тему.— Сподіваюсь, ти не покинула його через усе це?

— Правду кажучи, я ніколи не була надто успішною у психології.

Вона вказала підборіддям на аркуш у його руках.

— Не знаю, скільки людей дійшли до цього етапу, але навряд чи їх багато, зважаючи на щораз вищу складність загадок. То й краще, у нас більше шансів зірвати куш. Давай зосередься і скажи мені, що ти бачиш у цьому повідомленні.

— У тебе ж є відповіді, хіба ні?

— Здивуй мене.

Ілан зрозумів, що вона не відчепиться. Він неохоче кілька разів перечитав загадку. Деякі умовиводи одразу спали йому на думку. У таких повідомленнях часто мають важливе значення великі літери.

— «Ця Чарівна Мелодія Для Двох», кожне слово — з великої літери: п’ять слів, п’ять великих літер. Схоже на поштовий індекс. Беремо цю фразу французькою, з’єднуємо перші літери, виходить CJAAD[4]. Якщо А — це 0, В — 1 і далі за алфавітом, то отримуємо 29003.

Ілан поглянув на Хлою і зрозумів, що він на правильному шляху.

— Відправна точка — якесь місто у Фіністері[5]? — сказав він.

Дівчина схвально усміхнулась.

— Якщо зовсім точно, то 29003 — це географічний код INSEE[6] міста Одьєрн.

Ілан встав і почав крокувати по кімнаті, схрестивши руки на грудях.

— «На 56-й лунці для гольфу»… На полі для гольфу лише вісімнадцять лунок. 56 — це порядковий номер департаменту Морбіан. Слово «гольф» може бути натяком на затоку[7]. Якщо так, то затока Морбіан, напевно, і є кінцевою точкою. Підозрюю, те, що ти шукаєш, розташоване у Бретані, десь між затокою Морбіан та Одьєрном.

Ілан знову відчув тремтіння. Його нейрони працювали, шестерні крутилися. Він потер руки, сідаючи на своє місце.

— Опустимо подробиці, будь ласка, і краще розкажи мені, що ти знайшла.

— Чудово. Але бачу, ти не втратив ані навичок, ані блискучих знань із географії.

— Насправді тут немає нічого складного. Класика.

Зробивши кілька кліків на ноутбуці, Хлоя відкрила карту Бретані.

— Так, класика, але ж не думай, що «Параноя» так просто дасть себе перемогти. Саме тут починаються складнощі. Я провела в пошуках багато днів, якщо не тижнів. Дивись, між цими двома точками на карті немає нічого, що нагадувало б про Жанну