Франк Тільє - Пазл

Хлоя нарешті вийняла ключі від машини.

— Стан будинку свідчить про протилежне. Це наче будинок-привид. Простирадла на меблях — таке буває лише в помешканнях, де ніхто не живе. Непогано було б оновити фасад і все інше теж, від нього справді… віє холодом. Ти сам мені розповідав, що твої батьки зробили все, аби цей гарний дім існував. Я так хотіла з ними познайомитись, але ти завжди підлаштовував усе так, щоб я з ними ніколи не перетиналась. Чому?

Ілан лише знизав плечима.

Хлоя зникла так швидко, що молодий чоловік подумав, чи не наснилось йому це.

Повернувшись до вітальні, він знайшов на журнальному столику запрошення, яке давало право на вхід в «Абіліфай» через два дні. На звороті було написано: «Я справді на тебе розраховую».

Усе було насправді.

7

Поклавши руки в кишені і сховавши ніс під шарфом, Ілан швидко крокував уздовж проспекту Кеннеді.

За прогнозами метеорологів, зима, що наближалась, обіцяла бути суворою, і деякі регіони були вже в снігу. Днями обіцяли потужний циклон із сильними вітрами та опадами, що розтягнеться по всій території Франції.

Праворуч від нього текла Сена, її густі води здавалися чорними, ніби в річці в підземному царстві мертвих. Перед ним тисячею вогнів сяяла Ейфелева вежа, наче єдиний острівець тепла в сутінках. Ілан любив цю таємничу атмосферу, якою він пронизував свої сценарії, але того вечора він був не в гуморі. З дня візиту Хлої він мало спав, не в змозі не думати про її неприродно блакитні очі. Чому вона так сильно змінила зовнішність? Намагалась остаточно стерти минуле і разом з ним їхні стосунки?

Він дійшов до ділянки барж. Деякі дрімали в темряві, в інших була помітна людська активність. На «Анастасії ІІ», «Кавальканті», «Фарінаті» жили цілі родини або ж просто самотні чоловіки та жінки. Ілан зіщулився. Він подумав про батьків. Вони любили кораблі, любили цей стиль життя в ритмі хвиль і течій. Якщо вони й покидали своє робоче місце, то лиш для того, аби вирушити на риболовлю у водах Онфлера, уздовж нормандських берегів. У Ілана перед очима досі стояла назва, намальована на корпусі їхньої яхти: «Гудзон Рід».

Але ці спогади вмить змінились зображенням пошматованої корми і поламаних щогл. Він уявляв, як кричить, кличе на допомогу його мати, а вода великими бульбашками потрапляє їй до рота. Він уявляв, як велетенські хвилі закручують його батька і жбурляють його, наче ганчір’яну ляльку. Ілан бачив фото катастрофи, зроблені поліцейськими. І оплакував відсутність тіл, які, за офіційною версією, забрали хвилі. Ці зображення продовжували переслідувати його ночами.

На годиннику була 21:10. Молодий чоловік мав опівночі заступити на зміну на заправній станції. Йому було зле, у горлі стояв клубок, руки в пальчатках пітніли. Він піді­йшов до «Абіліфай» — красивої баржі з бенкетним залом у біло-синіх тонах. На палубу вів невеликий трап. Біля входу в коридор стояли люди у костюмах і просторих плащах, із келихами шампанського в руках. Молодий чоловік показав запрошення, залишене Хлоєю, і увійшов. Нарешті він опинився під скляним дахом, де чекали дві гостеси в однаковій уніформі.

— З вами все гаразд, пане?

— Так. Ми залишатимемось на причалі?

— Звісно. Вітаємо на борту «Абіліфай».

Мабуть, він був дуже блідий. На щастя, судно не гойдалося і було міцно пришвартоване до берега. Йому одразу запропонували келих шампанського, який він охоче взяв. На стенді лежав стос примірників газети «Парізьєн», Ілан машинально взяв один і скрутив його в рурку вільною рукою.

Після добрячого ковтка алкоголю він прийшов до тями і розслабився: судно було надійне, з ним нічого не могло трапитись. Гомін, музика і людська присутність нарешті заспокоїли його.

Він подумав про причину свого перебування на цьому судні. Якщо це справді вхід у гру, то хто входив до команди організаторів? Гостеси, охоронці, гості? Коли почнеться частина, яка нібито має привести їх до трьохсот тисяч євро?

Перш ніж наважитись прийти, Ілан довго блукав інтернетом, але не зміг знайти інформації про організаторів прийому. Навіть назва баржі не дала ніякої зачіпки: організатори ретельно все приховали, в тому числі і в мережі. Хто оплачував усе це шампанське, ці тістечка? Звідки прийшли всі ці люди? Хто вони — справжні поціновувачі марок, потенційні гравці чи спільники? Ілан згадав слоган «Параної», який часто зустрічав на закритих форумах: «Параноя — гра з необмеженими можливостями. Чи наважитесь ви кинути виклик своїм найпотаємнішим страхам за 300 000 євро?»

Сходи вели до відсіку, де проходила виставка. Приміщення було величезне, бездоганно освітлене й набите людьми. Жінки у яскравих вечірніх сукнях, чоловіки у вишуканих костюмах. Іланові здалося, що він марить, побачивши ціни на деякі марки, що сягали чисел з трьома-­чотирма нулями.

Чоловік проторював собі шлях і помітив Хлою. Вона була сама і цілком природно роздивлялась марки, пригублюючи келих. На ній були чорні вельветові брюки, довгий плащ, коротке волосся зачесане назад. Цього разу вона була нафарбована і вся сяяла.

Ілан підійшов і вдав, наче розглядає марку під склом.

— «Базельська голубка». Дві тисячі триста євро. Моя межа — триста євро. Це явно швейцарська марка.

— Я знала, що ти прийдеш,— сказала Хлоя.

— Просто проходив повз.

Вона непомітно оглянула його вбрання.

— Трекінгові черевики — тобі не здається, що вони занадто виділяються? Міг би хоч постаратись.

Ілан підійшов до наступної марки і підніс келих до губ.

— Я не звернув уваги, вибач. Та й усе одно ніхто не звертає уваги на моє взуття. То що тут у нас?

— Тут усюди камери.

Ілан швидко оцінив обстановку, поки Хлоя продовжувала говорити.

— Там у кутку Наомі Фей. Це стерво завжди плутається у нас під ногами, хай би де ми були. Здається, вона мене не впізнала.

Ілан відчув приплив адреналіну. Він роздивлявся навколо, розшукуючи низеньку брюнетку з численним пірсингом.

— Якщо стерв’ятник тут — значить, падаль десь поруч,— запевнив він.— Це хороший знак, це доводить, що ти не облажалась і йдеш правильним шляхом.

— Це точно. Вони вже вдруге за годину вмикають «Лебедине озеро».

Ілан кинув погляд на приховані колонки, закріплені на стінах. Також він помітив камери спостереження, про які говорила Хлоя.

— «Лебедине озеро»… З почуттям гумору у них теж усе гаразд.

Вони відійшли, вдаючи, наче нічого не відбувається. Наступна марка із захмарною ціною: «Авлан». Ілан поставив порожній келих на тацю офіціанта і взяв новий.

— «Шукай “Товстуна” — у “день Д” він, напевно, коштуватиме дорожче, ніж сім десятих “Фортуни”. Проходь через маленькі дверцята у вмісті вмістилища». Ти зрозуміла закінчення загадки? Знайшла маленькі дверцята?

Хлоя перевірила, чи ніхто не стоїть достатньо близько, щоб почути її.

— «Гро-Вантр» і «Фортуна» містяться в глибині зали, отже, це десь із того боку. Стосовно решти — поки що жодної зачіпки. Якщо припустити, що «вмістилище» — це баржа, тоді не знаю, що таке «вміст». Ця зала? Зала нагорі? Це