Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

— Готовий закластися на п’ятсот фунтів, що саме так і було, — відповів я.

Його брови поповзли вгору.

— І у вас є п’ятсот фунтів?

— Так. Ну то як?

Він заперечно хитнув головою.

— Ніколи не укладаю парі з американцями — вони дуже хитрі. — Він відсунув тарілку і витер губи серветкою. — Г-м-м, цікаво, що робить вас таким упевненим?

— Я був у її помешканні й ретельно оглянув його. Знайшов дещо цікаве, що зараз вам і покажу. Але спершу скажіть мені, чи не вилучали ви чи ваші колеги якісь речі з квартири?

— Ні. А що, чогось бракує?

— Бракує чималої кількості шовкових панчіх, майже усього одягу, діамантового браслета та діамантової брошки.

— Дорогих?

— Браслет коштував двісті фунтів два роки тому. Тепер це вдвічі дорожче. Вартість брошки не знаю.

— Але чому ви думаєте, що вони пропали? Хіба вона не могла їх продати?

— Навряд. Вона дуже любила свої коштовності, й не думаю, щоби щось змусило її розстатися зі своїми панчохами. Ні, не вірю, що вона продала їх.

Коррідан уважно глянув на мене.

— Ви стаєте занадто впертим, — спокійно зауважив він. — А я гадаю, це цілком можливо. В якийсь момент їй могли знадобитися гроші.

Офіціант перервав нашу бесіду, принісши віскі. Перш ніж узятися за воловани, ми ще раз випили.

— Але вона не з тих, хто накладає на себе руки, — наполягав я. — Пам’ятаю, як вона мені якось сказала, що ніколи не вдасться до такого способу вирішення життєвих проблем. Якби ви почули її, то відразу би зрозуміли, що вона не така дівчина.

— Коли вона вам таке казала?

— Два роки тому. Знаю, ви скажете, що люди міняються, але я все-таки впевнений, що вона не того типу.

— Щось іще? — Блакитні очі буравили мене, тонкі губи знову склалися у щось схоже на посмішку. — Окрім коштовностей, шовкових панчіх і «не того типу», що ще у вас є?

— Я ще навіть не почав, — озвався я, — та це може почекати до кінця вечері. Чи вдалося вам що-небудь довідатися про дівчину?

— На неї в нас нема досьє — якщо ви це маєте на увазі, — зронив Коррідан, задоволено пережовуючи їжу. — Вона працювала в клубі «Блакить» платною партнеркою для танців і раз чи двічі її штрафували за неправильне паркування машини. Більше нам нічого не відомо.

— А що клуб «Блакить»? Я чув, що після мого від’їзду він неабияк занепав.

— Більшість із тих клубів, в яких робили ставку на американців, занепали після їхнього повернення на батьківщину. Клуб «Блакить» у нас на поганому рахунку, але Бредлі поки що нам не по зубах. Підозрюємо, що його клуб тепер перетворився на розсадник азартних ігор і там цілодобово торгують алкоголем. Я впевнений, що вони купують продукти на чорному ринку, та нам ще жодного разу не вдалося підловити когось із його людей на цьому, і наші рейди завжди зазнавали фіаско. Шеф уважає, що хтось із наших зливає Бредлі інформацію про запланований рейд. Тож Бредлі завжди опиняється на крок попереду, але так не може тривати вічно.

Ми покінчили з їжею, і Коррідан повернувся у своє крісло. Я замовив сигари та бренді й прослідкував за тим, щоби він умостився зручніше.

— Ну що ж, тепер, можливо, мені вдасться переконати вас, — промовив я, витягнув з кишені «люґер» і простягнув йому.

Він довго сидів, дивлячись на пістолет з непроникним обличчям, тоді звів погляд, і його очі були холодні.

— Звідкіля це у вас? — поцікавився він.

Я розповів йому.

— Якби ви знали, скільки жінок мають такі іграшки, то б не надавали цьому такого значення. Майже кожен американський солдат привіз із Німеччини такий подарунок для своєї подруги. І що вас у ньому так непокоїть?

— Нічого особливо, — відповів я, — однак дивно, що вона тримала його під підкладкою сукні, чи не так?

Раптом я подумав, а чи не виглядаю повним дурнем.

— Маючи таку штуку, можна легко нажити собі неприємностей — можливо, саме тому вона так і вчинила, — пояснив Коррідан, витягуючи свої довгі ноги і втягуючи носом аромат бренді.

— Нічого конкретнішого?

Я оповів йому про шістнадцять п’ятифунтових банкнот, вручивши їх Корріданові разом із листом до Анни Скотт. Передав також діамантову каблучку.

— Вий справді ретельно обшукали її квартиру, — сказав він, примруживши очі. — Правда, не знаю, чи мали ви право заходити туди. А ви як гадаєте?

— Можливо, й не мав, — буркнув я, жуючи свою сигару. — Але вся ця справа непокоїть мене, Коррідане. Нутром чую, що тут щось не так.

І розповів йому про напад незнайомця.

Нарешті Коррідан виявив хоч якийсь інтерес.

— Ви його роздивилися?

— Було досить темно, до того ж мене заскочили зненацька, — пояснив я, поки Коррідан продовжував ледь помітно посміхатися. — Мене охопила паніка. Ви також злякалися б, якби таке трапилося з вами. Той чолов’яга підскочив до мене з чимось схожим на монтажну лопатку із явним наміром розчерепити мені голову. Мені мало що вдалося розгледіти, однак зауважив, що він був молодий, худорлявий і бігав, немов заєць. Гадаю, я б упізнав його, якби побачив.

— Як ви думаєте, що йому треба було від вас?

— Можливо, пістолет. Ось чому я би просив вас його перевірити. Ви бачите, що на дулі є подряпина, і скидається на те, що хтось намагався витравити ім’я, вигравіруване на руків’ї. Я впевнений, що цей пістолет може нам дещо повідати.

— Ви начитались детективних романів, — буркнув Коррідан. — Хоча перевірити цей пістолет не завадить. — Він понюхав «парабелум». — З нього стріляли щонайбільше місяць тому. Пахне також парфумами. Бузок.

— Це її улюблені парфуми, — пояснив я йому. — Ось і вся моя історія. Я сподівався, що ви будете більше вражені, але мені слід було цього очікувати. На жаль, вам бракує уяви.

Коррідан почухав свій довгий м’ясистий ніс.

— Може, в мене її й нема, але достатньо здорового глузду, тож я все ще думаю, що вона вчинила самогубство.

Він узяв конверт і постукав по ньому пальцем.

— Подивимося, що в ньому?

— А можна?

— Поліції можна все, — сказав він, підморгнувши.

Узяв олівець, підважив ним