Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

починаючи з 1976 року, коли добрий лікар усього тиждень як закінчив медичну школу.

Доктор Браунер прийшов до дайнеру із двома валізками на коліщатках. Він мав близько шістдесяти двох років і густе сиве волосся — не зовсім підстрижене «малетом»[4] і не зовсім кудлате, як у людини, що їздить спортивною автівкою та вчащає на концерти Джиммі Баффетта. Одягнений він був у світло-блакитні джинси, пені-лофери без шкарпеток і гавайську сорочку під чорним лляним блейзером. Мав фунтів із тридцять зайвої ваги на талії, що неначе свідчили про його успіх, і невимушено поводився з офіціанткою та помічниками офіціантів. Рейчел він видався людиною, яка подобається незнайомцям, але спантеличується, якщо хтось не сміється з її жартів.

Висловивши Рейчел співчуття у зв’язку зі смертю матері, він нагадав їй, якою рухливою малечею вона була після народження:

— Вас наче в «Палмолів» занурили.

Тоді він, дещо напружившись, визнав, що його перша обвинувачка («Будемо звати її Бріанна, і не тому, що це співзвучно з “брехуха”, гаразд?») знала ще кількох обвинувачок. Він назвав одне за одним їхні імена, і Рейчел негайно замислилася, користується він зараз псевдонімами чи з безцеремонною байдужістю порушує право цих жінок на приватність. Тоня, Марі, Урсула, Джейн і Патті, сказав він, знали одна одну.

— Ну, регіон тут невеличкий, — зауважила Рейчел. — Люди знайомі між собою.

— Справді? — Він потрусив пакетик із цукром, перш ніж його відкрити, та обдарував її холодною усмішкою. — Справді? — Висипав цукор у каву, а тоді сягнув в одну зі своїх валізок. — Брехуха Бріанна, як я виявив, мала багато коханців. Вона двічі була розлучена, а також…

— Докторе…

Він підняв руку, наказуючи їй помовчати.

— А також була названа «іншою жінкою» в ході одного розлучення. Патті п’є самотою. Марі та Урсула мають проблеми з хімічною залежністю, а Тоня — ой-йой! — Тоня подала до суду через сексуальне насильство ще на одного лікаря. — Він вирячив очі в удаваному обуренні. — У Беркширах, вочевидь, справжнє нашестя лікарів-маніяків. Святі небеса!

Рейчел колись знала одну Тоню з Беркширів. Тоню Флетчер. Вона керувала мініготелем «Мінітмен». Завжди видавалася розсіяною та трохи збентеженою.

Доктор Браунер кинув на столик між ними стос паперу завбільшки зі шлакоблок. Поглянув на Рейчел, переможно вигнувши брову.

— Що, — промовила Рейчел, — ви не любите флешок?

Він не звернув на це уваги.

— У мене є компромат на них усіх, бачите? Бачите?

— Бачу, — сказала Рейчел. — І що я, на вашу думку, маю із цим зробити?

— Допомогти мені, — відповів він так, наче іншої відповіді й бути не могло.

— А з якої причини я мала б це робити?

— Тому що я невинуватий. Тому що я не скоїв геть нічого поганого.

Він перевернув долоні й простягнув їх на протилежний кінець столика.

— Ці руки породжують життя. Вони породили вас, Рейчел. Ці руки тримали вас найпершими. Ці руки. — Він поглянув на них так, наче то були дві його великі любові. — Оті жінки позбавили мене імені. — Він склав руки докупи й опустив на них погляд. — Я втратив родину через увесь цей стрес і всі ці чвари. Утратив практику. — На його нижніх повіках зблиснули сльози. — І я на це не заслуговував. Не заслуговував.

Рейчел усміхнулась йому — як вона сподівалася, співчутливо, хоч і підозрювала, що вийшло просто нездорово.

— Не зовсім розумію, про що ви мене просите.

Він відхилився від столика.

— Напишіть про цих жінок. Покажіть, що вони мали певні ідеї, що вони обрали мене для просування цих ідей. Що вони заповзялися мене знищити, а тепер таки знищили. Їм потрібно спокутувати провину. Потрібно покаятися. Їх треба викрити. Тепер вони подають на мене до цивільного суду. Чи знаєте ви, юна леді, що захист у середньостатистичній цивільній судовій справі коштує чверть мільйона? Сам тільки захист. Байдуже, виграєш ти чи програєш — однаково викладеш двісті п’ятдесят тисяч доларів. Ви це знали?

Рейчел ще залишалася під враженням від «юної леді», проте кивнула.

— Отже, отже, отже, цей шабаш зґвалтував мене. А яке інше слово могло б тут підійти? Вони знищили моє добре ім’я та зруйнували мої стосунки з рідними і друзями. От тільки хіба цього достатньо? Ні. Тепер вони хочуть обгризти мої кістки. Вони хочуть заволодіти тими скромними грішми, які в мене залишилися. Щоб я прожив решту життя у злиднях. Щоб я помер на ліжку десь у притулку нікому не потрібним нікчемою. — Він розчепірив пальці над стосом паперу. — На цих сторінках містяться всі брудні факти про цих брудних жінок. Напишіть про них. Покажіть світові, хто вони. Я забезпечую вам Пулітцера, Рейчел.

— Я приїхала сюди не заради Пулітцера, — сказала Рейчел.

Його очі звузилися.

— Тоді чому ви сюди приїхали?

— Ви сказали, що у вас є інформація про мою матір.

Він кивнув.

— Опісля.

— Після чого?

— Після того як ви напишете матеріал.

— Я так не працюю, — відказала Рейчел. — Якщо у вас є інформація про мою матір, просто скажіть мені, і ми побачимо…

— Річ тут не у вашій матері. Річ у вашому батькові. — Він зблиснув очима. — Як сказали ви самі, регіон тут невеличкий. Люди балакають. А про вас, люба моя, розповідали, що Елізабет відмовлялася казати вам, хто ваш батько. Знаєте, ми, усі добрі містяни, вас жаліли. Ми хотіли вам сказати, та ніхто з нас не міг цього зробити. Ну, я міг би. Я непогано знав вашого батька. Та, зважаючи на закони про лікарську таємницю, не міг розкрити його особу всупереч побажанням вашої матері. Але тепер вона мертва. А мені вже не можна практикувати. — Він надпив свою каву. — Отже, Рейчел, ви б хотіли знати, хто ваш татусь?

Рейчел заговорила не відразу.

— Так.

— Що-що?

— Так.

На це він на мить опустив повіки.

— Тоді, сонечку, напишіть цей довбаний матеріал.

3

Джей-Джей

Що глибше Рейчел занурювалась — у судові записи й самі матеріали, надані Браунером, — то гіршою ставала ситуація. Якщо доктор Фелікс Браунер не був серійним ґвалтівником, то Рейчел уже досить давно не бачила, щоби хтось більше на нього скидався. Він не сидів у в’язниці лише тому, що єдина жінка, яка висунула обвинувачення в межах терміну позовної давності, Бріанна Фенніґан, в