Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 2.1

Дочка олігарха виявилася досить непоганою дівчиною, я б навіть сказала веселою і привітною. Ми випили з нею чаю, обговорили деталі занять, а потім я подивилася, як вона танцює. І я могла сміливо сказати, що Аліна на себе наговорює. У неї приголомшливі руху, гнучкість, і вона чудово відчуває музику. Я б сказала, що така пластика не часто зустрічається у початківців.

 - Фух, як-то так, - видихнула Аліна, відкидаючи волосся за спину.

Музика заглохла, і я посміхнулася дівчині.

 - У тебе добре виходить.

 - Правда? Мені потрібно поставити ще кілька хореографії. Ти ж мені допоможеш?

 - Допоможу. Слухай, а ти з дитинства займаєшся танцями?

 - Є таке. Я завжди любила танцювати, навіть коли мені було два роки. Папа розповідав, що варто було мені почути музику, як я відразу ж починала кружляти. І дуже навіть в такт потрапляла.

 - Просто у тебе талант.

- Це від мами, - сказала вона тихіше, але з посмішкою, а в її очах я помітила як промайнув смуток.

 - Щось не так?

 - Та ні, нормально. Просто мами не стало, коли вона мене народжувала. Я її й не знала, але завжди буду любити. Тато розповідав, що вона була найкращою жінкою.

 - Прости. Я тебе розумію.

 - Дівчата, добрий вечір. Не сильно затримав вас?

До нас в зал увійшов Микита Тимофійович. Трохи збентежений, але такий гарний. Господи, де таких чоловіків роблять? Високий, гарний, посміхається... мені здається, я готова розплавитися від одного його погляду.

 - Ні, татусю, ми як раз закінчили.

 - Так, ваша дочка чудово танцює. Поставимо їй кілька номерів і все вийде кращим чином. Впевнена, іспит буде зданий на відмінно.

 - Так, вона у мене розумниця. Ну що, може повечеряємо? Я страшенно зголоднів, - задоволено потер долоні Микита Тимофійович, а я тут же похитала головою.

 - Ви вибачте мені, але мені потрібно бігти. Дідусь чекає.

 - Давайте я вас відвезу?

 - Ем, - я кинула погляд на Аліну, і та активно закивала головою, - не знаю, чи зручно це. Адже мені в місто треба.

 - Ну і що? Якщо тато запропонував, то відмовлятися не потрібно. Тату, їдь, а я поки вечерю приготую. Угу?

 - Домовилися.

 - Все, Алін, тоді завтра зателефоную на рахунок подальших занять. Номер я записала.

 - Так. Рада була познайомитися. До зустрічі.

Микита Тимофійович допоміг мені надіти пальто. Кожне його випадкове торкання до моєї руки або плеча викликали в тілі дрож. Я намагалася максимально не думати про свою реакцію на чоловіка, і постійно думками йшла до дідуся. Він напевно мене зачекався вже, хоча і говорив, що ляже раніше. А ще й прогулянка скасовується. Не хочеться казати Морозову про те, що я не збиралася відразу додому. А то ще запропонує разом погуляти, а його вдома дочка чекає.

 - Ну що, я так зрозумів, ви згодні працювати з моєю дочкою, - він першим порушив тишу.

 - Так, чому ні? Вона талановита, працьовита. Думаю, проблем у нас з нею не буде.

 - На рахунок оплати. Двісті доларів за заняття вас влаштує?

 - Двісті доларів? - ошелешено перепитала я, в надії, що мені почулося.

 - Мало?

 - Ні, що ви, навпаки. Це ж дуже багато. До того ж ми з Аліною будемо займатися три рази на тиждень.

 - Ну і що, п'ятнадцять тисяч нашими, ви хочете сказати, що це багато?

- Я стільки й за місяць не отримую, - вимовила розгублено, кинувши на нього короткий погляд.

 - От і не треба відмовлятися. А особисті заняття ніколи дешевими не були.

Та вже ж. Напевно, він має рацію.

 - Ріта, а розкажіть про себе? Я маю на увазі не роботу, а взагалі. З ким живете, чим займаєтеся у вільний час.

 - У мене практично немає вільного часу. Мені доводиться багато працювати. Живу я з дідусем, і за ним потрібен догляд. Зараз ось доглядальницю найняла, щоб він не нудьгував вдома один. А то все сам, та сам.

 - Тоді тим більш моя оплата вам не завадить. Не проти, якщо на «ти»?

 - Давайте, тобто давай.

Я посміхнулася йому, і облизнув губи, перевела погляд у вікно.

 - А якщо я запрошу тебе на побачення?

 - Ем, мене на побачення? Навіщо?

 - Я не можу покликати красиву дівчину на побачення?

 - Звучить, як комплімент, - я знизала плечима та усміхнулася, - але якщо так, то чому б і ні.

 - Як на рахунок завтра?

 - Тільки після семи.

 - Домовилися.

Висадивши мене біля під'їзду, Микита поїхав, залишаючи після себе лише думки та посмішку на моїх губах.

Хлопець у мене був один раз. Зустрічалися, хотіли жити разом, але він знайшов собі іншу дівчину. Закохався в неї, а мене кинув. І після того мені не хотілося ніяких відносин, а пізніше і зовсім не до них стало. Але Микита, він... він мені сподобався. Про щось більше сказати поки складно.

Піднявшись на свій поверх, я тихенько увійшла у квартиру, в надії що дідусь уже спить, і розбудити б мені його не хотілося. Обережно прикрила двері, стягнула шарф і пальто, а потім скинувши взуття, повільно пішла до вітальні. Все-таки вдома дуже добре.

 - Дідусь? Дідусь, тобі погано?

Я тільки зайшла до кімнати, як помітила його лежачим на підлозі. Відразу ж кинулася до нього, і підняла голову, намагаючись привести до тями.

 - Дідусю! - шепотіла я, відчуваючи, як сильно б'ється моє серце.

Швидко схопила телефон і почала викликати швидку.

Тільки не це, Господи, тільки не це.

 - Дідусь, живи! Благаю тебе, живи.

Але він мовчав, і лише стрілки годинника голосно відраховували кожну секунду, ніби натякаючи на останні секунди його життя.

Господи, будь ласка...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно