Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Зараз, стоявши перед ним, я сяяла радістю. Мені було приємно знову бачити його. В цьому було щось дуже особливе.

— Ви мій Янгол Охоронець? Завжди коли я потрапляю у якісь ситуації, ви мене рятуєте.

Він посміхається:

— Якщо це так, то потрапляйте у ситуації частіше. Мені подобається вас рятувати.

— Лише якщо ви кожного разу встигатимете вчасно. Але я боюся набриднути вам цілковитими небезпеками.

— Рятувати прекрасну незнайомку не може набриднути. Зате точно знатиму, що хтось потребує моєї допомоги, — ця фраза, сказана з усмішкою, була сумною...

— Невже у вашому житті немає такої людини? — я лукаво підняла одну брову.

— Мої близькі самостійніші, ніж я хотів би. А ваші?

— На жаль, ні. У мене більше тих, хто залежить від мене, ніж я могла б упоратися. Крім того, я заприсяглася дбати про брата, захищати його і наставляти. Заради цього часто доводиться переступати через інших близьких мені людей.

— Ви дуже любите брата? Він молодший від вас?

— Понад своє життя, Ефенді. Молодший лише на рік, але дуже мудрий та добрий. Проте йому загрожує небезпека, тому моя допомога може знадобитися. Складна історія... Проте я все для нього зроблю.

— Він щасливчик. Скажіть, чи можу я дізнатися ваше ім'я?

— Селіндж... Мене звуть Селіндж.

— Як гарно... Це ім'я вам дуже личить. Отже, Селіндж Султан?

— Султан? — моє серце затремтіло. Він був при дворі? Бачив мене там?

— Звісно. Такої краси може бути лише Султанша, — коли він мовив так, я полегшено зітхнула. Хвала небесам!

— І багато ви Султанш зустрічали?

— Поки що жодної.

— Тоді ясно. Що Султанша робила б на базарі?

— Це єдине, що спиняє мене перед поклоном.

Я дзвінко засміялася. Він був кумедним. Чомусь такі веселі люди здаються мені дуже добрими.

— Куди там мені. Я зовсім не схожа до них. Скажу вам, ті Султани такі нахабні особи. Бережи вас Аллах зустрічатися з ними.

— Бачу, ви добре знаєте їх?

— Не сказала б, що добре, та все ж знаю...

— Хто ж ви тоді? — о, гарне запитання.

— Дочка конюха у палаці. Часто допомагаю в гаремі, де працює моя мати. Вона калфа. Годі про мене. Скажіть краще, хто ви?

Юнак зацікавлено слухав мою коротку брехню, не усвідомлюючи, яка правда. Здається, він повірив. Принаймні у його свідомості така версія виправдовувала мої манери і знання, які під час розмови рано чи пізно та все ж будуть явними.

— Я — Арман. І думаю імені буде достатньо.

— Ні-ні, гадаю, імені замало. Ви житель Стамбула?

— Син мореплавця. Мій дім — море. Стамбул прекрасне місто, але мені в ньому, здається, не знайшлося місця.

— Море... Я ніколи не бачила моря ближче, ніж з вікна Топ-Капи, хоч Босфор — це не море, а лише протока... Яке воно?

— Воно, мов людина, різне: безкрає і прекрасне. Воно манить, відбирає розум... Але буває жорстоким і немилостивим.

— Як і кохання?

— Мабуть. Чудове порівняння, Селіндж... А ви не голодні?

— Взагалі-то ні, але якщо ви хочете мене пригостити, то не відмовлюся. Мені цікаво побачити якомога більше Стамбульських краєвидів і місць.

— Тоді я матиму за честь показати вам місто. Тут поблизу є чудова таверна. А знаєте що там?

— Що ж?

— Дуже смачний шербет. Ви любите шербет?

— Обожнюю. Хіба є люди, які його не люблять? Можна прохання?

— Звісно, Хатун.

— Не кажіть мені "ви". Здається, я не настільки стара, — як же мені хотілося вперше в житті бути простою. Щоб зі мною жартували, розмовляли і звертались, як до рівної собі. В моєму житті це неможливо. Лиш єдина людина поводиться так — мій рідний Мурад.

— Згода. До тебе буде те ж прохання. Хотів запропонувати, але боявся образити.

— Ой, та не виправдовуйся, Арман Бей, — жваво зауважила я та пішла швидше. Він же посміхнувшись мені услід, поспішив догнати.

Я чудово провела час, гуляючи різними місцями мого міста, яке я, як виявляється, зовсім не знала. Дивне відчуття, але поруч з Арманом було легко і вільно. Наче я і справді проста дівчина, дочка конюха. Лише з Мурадом я могла почувати себе так легко. Єдиним пріоритетом спілкування з моїм рятівником було те, що ми не говорили про інтриги, палац і надокучливих моїх родичів. Виявляється, навколишній світ, природа і погода — теж можуть бути цікавими темами. Арман багато розповідав про країни, до берегів яких приставав їх із батьком корабель. Я потайки заздрила хлопцю, мріючи теж побачити цю красу.

— Я була дуже радою спілкуватись із тобою, Армане. Однак, мені час іти. На все добре... — врешті я була змушена попрощатися.

— Селіндж! — його голос змусив мене зупинитися, — Я ще побачу тебе?

Я посміхнулась і прозаїчно стиснувши плечима, лукаво кинула йому:

— Вночі дочекайся зірки, що падає, та загадай бажання...

— Скажи мені, де чекати на тебе?

— Не знаю. Якщо доля, то я сама знайду тебе.

— То ти віриш у долю?

— Це буде темою наступної розмови, — я, лукаво підморгнувши, розвернулась та хутко побігла до своєї карети поміж людей. На моєму обличчі сяяла посмішка. Судячи з усього, він хоче ще раз побачити мене. Що хочу я — я ще не знала. Однак, точно — це мріяла бути собою, мріяла про волю...

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно