Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Минув тиждень з часу моєї останньої пригоди. Сьогодні я прокинулася з самого досвітку, відчуваючи якусь тривогу у серці. Здавалося, щось станеться нехороше. Відкинувши ковдру однією рукою, я встала з ліжка та підійшла навшпиньки до дверей на терасу. Відчинивши їх, кількома кроками опинилася на моїм розкішнім балконі. Босі ноги мерзли від вранішньої роси, а в повітрі повівало осінньою прохолодою. Босфор хвилювався, боячись, що його береги скоро можуть замерзнути.

Я підійшла до поруччя і, спершись на них, поглянула у далечінь. Останнім часом я, як і Мурад, люблю світанок. Я змінилася. Щось у мені змінилося. Здається, я стала сміливішою і здатною щось відчувати. Поки що я не знаю що то, але чомусь не борюся з ним, не намагаюся задушити.

Моя постать в білій нічній сорочці схожа до мари, холод огортає тіло, а я не відчуваю його. Мені здається, що хтось дивиться на мене. Можливо, це небо? Або ж зірки? Зірки, які тисячоліттями спостерігають за долями різних людей. Зірки, які бачили, як створюються всі пам'ятки людства. Вони знають, що таке справжнє кохання, дружба, радість. Вони бачили війни, зради і горе. Щоночі дивлячись на планету, тужливо зітхають від кривди, яка насувається з усіх сторін. Певно, зірки знають, як шукати вихід. Я звертаюсь до них, піднісши обличчя уверх, благаючи повідати мені істину.

І враз ненароком дивлюся на іншу терасу — балкон Падишаха. Не вірю своїм очам: Володар стоїть біля бильця та задумливо дивиться на мене. Цікаво, про що він думає, спостерігаючи за своєю найстаршою, уже майже дорослою, донькою. Чи може, як і я, намагається вгадати думки рідної людини по її очах?

Я яскраво посміхаюся та схиляюся в поклоні, а він, ніжно усміхнувшись, привітно киває мені головою. Та раптом з-за його спини, тримаючись на поважній відстані, з'являється якась жіноча постать і, оглядаючи краєвид, звертає увагу на мене. Це точно не моя Валіде. "Дільруба?" — перша здогадка, що з'являється у моїй голівці, однак і вона одразу тане. Ні, це не кадина Падишаха. Я вперше бачу цей силует. Але як це можливо? Уже довгі роки ніхто не заходить в покої Володаря крім двох жінок — його дружин. Моє обличчя різко набуває вигляду неприємного здивування, наче мене щойно вкусила отруйна гадюка. Помітивши ці зміни, Повелитель розвертається назад та злісно знаходить там очима "постать". Щось грізно сказавши їй, киває головою в сторону покоїв. Вона кидає на мене останній погляд та зникає в темряві ночі. Батько в точності повторює за нею всі її рухи, залишаючи мене з цією жахливою загадкою. А може я сплю? Це просто сон. Страшний сон. Кошмар...

Холод поволі накриває моє тіло, волосся стає мокрим і важким. Я тихо, наче привид, заходжу у покої та стягуючи ковдру з ліжка, несу її на терасу, боляче стукнувшись до дверей. Здається, таки не сон: тоді б я не відчувала болю. Замотавшись, як лялечка метелика, на дивані, сиджу аж до ранку. Але загадка залишається нерозгаданою.

Разом з сяйвом дня у покої заходить Джем та знаходить мене цілковито задуманою на терасі:

— Султано? Султано, з вами все добре? О Аллах, Султано?

— Джем? Ти давно прийшла? Вибач, я задумалася, — нарешті доходжу до свідомості.

— Ви мене налякали! Султано, хіба можна такою бути? Про що ж ви так думали?

Я посміхаюся на те, що вона сердиться, і неохоче відповідаю:

— Спершу сніданок і свіжа сукня. Я замерзла. І, о, до речі, стає холодно, принеси мою хутряну накидку.

— Звісно, замерзли! Хто ж восени сидить на терасі у нічній сорочці?

— Мені повторяти двічі?

— Добре, ходіть у покої вже.

Я слухаюся і заходжу в мої затишні кімнати. Дбайливі одаліски миттю перетворюють мене на вишукану леді. Діадема, кольє, сережки, браслет, каблучка — це все сяє розкішшю і додає мені краси та шарму, яким, на щастя, природа щедро нагородила. Поверх благородної блакитної сукні, одягаю теплу хутряну накидку, та нарешті зігріваюся.

Довгоочікуване тепло пробігається по моїх жилах, заповнюючи собою кожний сантиметр тіла також при згадках про мого нового знайомого. Сідаючи за невеликий столик, на якому вже стояли тарілки з різноманітною смакотою, я починаю свій допит у служниць:

— В гаремі не чутно ніяких новин?

— Ні, Султано. Здається, все як завжди.

— Невже зовсім нічого?

— Та ні...

— Як дівчата? Може потребують чогось?

— Про них дбають добре, але ви можете теж подарувати щось. Вони зрадіють подарункам...

— Гарна ідея. Та що там подарунки, всі мріють про увагу Султана., — хитро скошую погляд на обличчя одалісок.

— Це правда, але наш Володар давно не кличе нікого з гарему.

— Зовсім-зовсім?

— Звісно. Про це всім відомо... — служниці перезираються, не розуміючи на що я натякаю.

— Так, я знаю. Сьогодні піду в гарем, приготуйте скриню з подарунками, — врешті закриваю розмову та продовжую снідати. Зрозуміло ж, що їм нічого не відомо.

Вже за пів години, я при всіх почестях зі своїм почтом спускаюся головними сходами та гордо йду в направленні до гарему Султана Мехмета Хана. Кіраз ага, здалеку побачивши мене, гучно оголошує:

— Увага! Її Високість Селіндж Султан!

Як старшій із доньок Володаря, про мене говорять додаючи частку "Високість" в той час, як мій батько Султан світу — "Величність". Дивні правила та я не стану сперечатися із ними. Всі присутні в гаремі на чолі із Мелек калфою присідають в поклоні. Всі, крім однієї, яка почувши про мій прихід, трохи стурбовано озирається навколо. Це Сафіє — моя сестра, з якою я ніколи не дружила через заборону матері, однак і не ворогувала через настанови Валіде і Володаря. Та я взагалі ні з ким не ворогувала, це люди чомусь бачать у мені ворога, а я — звичайна дівчина, яка бореться за те, у що вірить. Зайшовши в гарем, одразу помічаю Султанку і поспішаю до неї. Побачивши це, вона робить те саме.

— Сафіє, сестро... Рада тебе бачити. Де б зустрілися, як не в гаремі.

— Я теж рада, Селіндж. Ми маємо безліч інших місць. Однак, щось заважає...

Я дивлюсь у її очі та розумію: вона така ж чиста і обміркована, як і її мати. Вона не ворог, це точно.

— Я навіть знаю це "щось". Розкажи краще, як Ердоган?

— Так швидко підростає. І постійно питає про тебе і Мурада. Якби ж ти змогла колись зайти. Селіндж, адже ми сестри, ми рідні, не зважаючи на те, що народжені від інших матерів.

Я зітхаю та опускаю очі. Уже вдруге за короткий час чую, що маленький Шехзаде мріє про нашу зустріч. Ну що за несправедлива і жорстока доля! Для чого вона віддалює мене з тими, хто моєї крові?! Я беру руки Сафіє і посміхаюся їй:

— Обіцяю, я зайду чим скоріше. Ти маєш рацію, сестро. Ти безперечно маєш рацію. Але зрозумій, як мені важко буває жити між двома вогнями. З одного боку мій Мурад і Гевхерхан, з іншого — ти й Ердоган.

— Але ж ми не вороги. Мурад не ворог нам... Я не знаю, як тобі довести...

— Не треба доводити. Врешті давай не будемо про це тут. Ми ж у гаремі.

— Так, твоя правда. Вибач. Я краще піду... — з цими словами вона розвертається та робить крок до дверей. Мені щемить серце, поранене сестриними словами, тому зовсім несподівано я кричу їй вслід:

— Сафіє!

Вона розвертається і з цікавістю дивиться на мене.

— Я хочу побалувати дівчат подарунками, поговорити з ними, побути на уроці. Ти не складеш мені компанію?

Сестра привітно і майже щасливо посміхається:

— Залюбки!

Ми обидві підходимо до наложниць, що збуджено запитують одна одну чи правда те, що вони почули? Подарунки, розмови — хто ж не любить, аби його балували?

— Дівчата, не соромтесь, підходьте. Усе, що є в цих скринях для вас. Вибирайте...

Наложниці, подекуди дякуючи мені, налітають на скриню та з радісним гомоном, що аж закладає в вухах, перебирають дорогоцінності і тканини, сперечаючись, що кому личитиме. Мелек калфа божеволіє від порушення дисципліни і час від часу обіцяє посадити у темницю занадто галасливих. Ми з Сафіє переглядаємось та дзвінко і щиро сміємося. Повірте, це було ще те видовище.

Коли ж усі вгомонилися і повсідалися на низькі диванчики, ми з сестрою сіли між них. Розпитуючи про життя в гаремі та життя до нього, про різні легенди і історії, я змогла точно з'ясувати, не викликавши зайвих підозр, що минулої ночі жодна із жительок Топ-Капи не була в покоях Володаря. Сафіє мені чудово в цьому допомогла, сама того не розуміючи.

— Дівчата, у вас урок! — перебила нашу ідилію Мелек. Я поглянула на сестру.

— Ми теж повчимося, правда?

— Не обговорюється! — радо підтвердила вона.

Це був чудовий день. Бачили б ви обличчя вчителя, коли він розпізнав дочок Падишаха серед учнів. Як же славно ми розважалися і веселилися, кепкуючи з нього.

І ось, чергова порція жартів — і сміх наложниць змішався з нашим та полинув через увесь палац. Нам було не відомо, що в ту мить повз проходила велична Валіде. Вона, звісно, почувши, що рабині сміються замість того, аби вчитися, не стала терпіти такого неподобства, отож одразу поспішила зайти в кімнату.

— Що тут відбувається?! — її грізний голос, наче грім серед ясного неба, пролунав поміж нас, змусивши затихнути. Побачивши бабусю, спершу ми злякалися, вона ж помітивши нас — отетеріла.

— Ви що тут робите? — не своїм голосом мовила вона, а ми хутко переглянувшись, поклонились. З моїх вуст злетіло:

— Уже нічого…