Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

знов. Лилєкей усе вже знала й питати не було про що. Вона спокійно зібрала все необхідне, зняла зі стіни карабін, загорнула в капелюх усі пат­рони й склала до великого мішка, з яким взимку ходила на полювання.

Дістала з-під щілини під самою стелею гроші, розділила навпіл — частину поклала на стіл і придавила ополоником. Підійшла до синового ліжка, зняла зі стіни фото, потримала в руках, потім повісила на місце, понюхала його подушку й вийшла, так нічого і не сказавши мамі.

11

За три дні Чижов з незмінним Олексієм Ігнатовичем вийшли з управління і рушили до бухти. Починався приємний літній вечір, й опинись зараз поруч із ними мешканець материка, він міг би вирішити, що не така вже й страшна ця Чукотка — тепло, спокійно, ані вітру, ані мошки. Вулицею прогулювалося багато людей, більшість із них радо віталися із Сергієм Миколайовичем, немов бажаючи отримати від того благословіння на променад у вільний від роботи час.

Деяким начальник управління відповідав кивком голови, але більшість просто фіксував поглядом — знайомі чи незнайомі, тверезі чи п’яні, безпечні чи зальотні?

— Гагри просто, — сказав Олексій Ігнатович, про­воджаючи поглядом старшу дочку Піткіна, яка йшла на­зустріч із подругою, — дівчина за останній сезон ви­росла, раптом перетворившись із бридкого каченяти на чаплю, яку мама випустила з дому в короткій спідниці, ледь не шортах.

— Це точно, — відповів Чижов, і, як з’ясувалося, він теж усе бачив. — Петрову скажи, дочка доходиться в трусах: весь рецидив облизується, шкода буде дівку.

Олексій погодився, уявно занотувавши собі це питання, але спитав про інше:

— Так а чого не в нас збори?

— Ну, ЧП ж по їхній частині, не по нашій. Якби на копальнях щось таке або не повернувся хтось, а так — чис­та уголовщина.

— Все одно не розумію, а навіщо їм ви?

— Вона ж по нам числиться, нагороджували стільки разів, от і поради сподіваються. Або щоб ніби я вирішив, а вони під козирок.

Олексій Ігнатович сумно похитав головою, заклав руки за спину й спробував змінити тему на щось більш приємне:

— Так а що з відрядженням вашим?

— Їду, але треба документи подавати, допуск отримати.

— Таки в Америку?

— Так, перший секретар збирає делегацію, місто-побратим у нас буде.

— Сан-Франциско? — помічник грайливо повернувся до Чижова, наче Малюк, який перепитує в тата-Свантесона, чи правда, що в них відтепер буде собака. Чижов посміхнувся:

— Ні, Бетел. Там не по золоту побратим, по корінних.

— Як-як?

— Бе-тел!

— Як Бетельгейзе? Що ще за Лас-Вегас?

— Та через протоку… Таке саме гімно.

Вони підійшли до масивної будівлі відділку міліції й вступили у великі дерев’яні двері, які відкрилися, чинячи спротив. Сержантик на прохідній підскочив, побачивши шановних гостей, віддав честь і натиснув якусь кнопку, що відізвалася в глибинах будівлі класичним довгим «кряяя».

Вони зайшли за решітку, що відділяла залу від коридору, і повернули праворуч, у напрямку кабінету Лебедєва, де й було призначено зустріч. Їхні кроки були єдиним джерелом звуку — у відділку порожньо, з огляду на час це й зрозуміло — установа вже відпочивала, а тих, хто загуляє, сюди не заводять, для цього є окреме приміщення, що ховається від сторонніх очей на подвір’ї, між відділком і гаражем. Це логічно і зручно: якщо з КПЗ лунатимуть якісь зайві звуки, завжди можна завести машину — тутешні кадри трималися своєї старої віри не менш міцно за деяких чукчів.

Лебедєв був у себе — читав газету й пив чай, зрозуміло, що із залізної кружки. Він подивився поверх окулярів на представників геологорозвідувального управління, широко всміхнувся й посунув газету від себе:

— Заходьте, товариші, заходьте.

Усмішка здавалася щирою, але чогось у ній не вистачало — можливо, виразності очей, а можливо, заважало розуміння того, хто тут господар і з чого він живе.

— Про човен чули? — спитав він, вказавши спочатку рукою на вільні крісла, а потім підборіддям — на газету.

— Про атомохід? — для проформи перепитав Чижов, сідаючи та зморщуючись від болю в старих ногах. — Так, Льоша передав доклад. Котрий це вже у них по Півночі?

— Третій, — відповів Лебедєв, уважно поглядаючи на гостей і вже не всміхаючись. — Коли в Америку, Миколаїч?

— Та яка там Америка! У нас тут свій Техас.

— Так і є… Так і є… Гаразд, ми ще Саркісьянца чекаємо, але можемо й без нього починати, вважаю.

— Лади.

— Ой, — схаменувся Лебедєв, — забув, пробачте: чай будете? Я своїх відпустив, але можу й сам, по-старому, само­варчик поставити, чифірнемо?

Чижов підняв долоні:

— Ні, спасибі, ми вже зранку, вважай, пів банки вклали.

— Так, ну по суті щодо вашої орденоносиці ви вже в курсі? — спитав господар кабінету й дістав з-під газети папку.

— У загальних рисах…

— У загальних… Ну, короче, синок її, як там його, дай Бог пам’яті, — не суть, короче. Так, синок пішов на промисел у затоку, чистий туризм, узяв двох додіків зі стройотряду, які полосу закінчують. Вони замість бетон мішати вирішили на екзотику, значить…

Чижов хитнув головою, показуючи, що про це вони знають. Олексій сидів мовчки і прямо, дивлячись у вікно, розуміючи, що говорять зараз не з ним.

— Ну, вийшли вони та й вийшли, нічого кримінального, сезон дозволяє: якщо не по Червоній книзі, можна, а цим так взагалі… По нашій лінії маю вказівку не чіпати, нехай, значить, на підкорм, це саме, але без зайвого. — Лебедєв підняв обидва вказівні пальці догори, підкреслючи значення останніх слів.

— Ну, і?..

— Ну, і, значить, синок цієї Лілі вашої звалився з човна, за свідченням додіків: вони біля крижини сивуча брали, але не зрослось у них це діло…

— Звалився то й звалився, з ким не буває, це ж не вбивство, — ледь помітно всміхаючись, сказав Сергій Миколайович, якому, вочевидь, не подобався ані Лебедєв, ані ситуація, яку вони мали обговорювати.

— Та ясно, хто ж каже про вбивство? — так само з легкою усмішкою парирував міліціонер. — Ніякого вбивства немає… Поки. Є нещасний випадок на полюванні… Три.

— Три?

— Три.

— Ну, я чув, що Ліля з… колегою сина розібралась. Думав, з одним.

— Ні, два. — Лебедєв перегорнув сторінку справи й почав читати: «Як вдалося з’ясувати зі свідчень робітників стройотряду КМ89-Д Дяченко Олег Тарасович, шістдесят сьомого року, уродженець Первомайського Миколаївської області, Савін Олександр Якович, шістдесят п’ятого, Таштагол Кемеровської області, 22 липня цього року вони відправилися на полювання в поселенні Тавайваам з трьома місцевими жителями. Одного з них рекомендували друзі, яких вони утрудняються…»

— Утрудняються вони, — незадоволено скривився він, закрив папку, зняв окуляри, дістав з пачки цигарку й почав шукати по столу сірники.

Олексій Ігнатович миттєво витягнув з кишені запаль­ничку й подав міліціонеру. Той прикурив, роздивився її і, не повернувши власникові, поклав на стіл поруч із попільничкою:

— Значить, Андрія цього, згадав, Лілін котрий, так їм хтось із будівництва порадив. Ці туристи, блядь, у робочий день зрулили з об’єкта… вашого об’єкта…

— Вони в підпорядкуванні комсомолу, це по їхній лінії, у нас договірники.

— Може бути, може бути. Не суть… Значить,