Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

самій собі: про братових дочок нехай сам брат і дбає, мамі вже не до подорожей, Юрі такого не треба — він живе у місті, а більше… більше нікого й немає.

Лилєкей зробила поміст із моху, застелила зверху кухлянку, а рюкзака поклала під голову. Викурила люльку й кілька годин поспала — так менше хочеться їсти, а полювати буде потім. Зараз їй знадобляться сили, десь ближче до ночі, коли всі винні позасинають.

З нірки неподалік вилізла євражка, подивилася на неї й побігла у своїх справах. Може, та сама, а може, й ні.

10

Сонце наблизилося до обрію, темніше вже не буде — Лилєкей вийшла на верхівку сопки, з якої було видно широку смугу будівель біля води. Був би бінокль чи гвинтівка з оптичним прицілом, вона могла б роздивитися і знайти свій дім, капітальний, на відміну від більшості сусідів, — вона ж була гарною мисливицею і дбала про родину.

Йшла обережно, нахиляючись до землі — навряд чи хтось тут пильнує, але так спокійніше. Так звичніше й більше скидається на полювання на ведмедя чи лося, аніж на те, до чого вона наближається. Помаранчевий рюкзак лишився у сховку, а кухлянка така сама жовто-коричнева, як і все навколо, для того й шилася.

Скрізь підіймався дим — курилися яранги й труби будинків, усі або ще вечеряли, або вже лягали. Влітку можна було не дотримуватися звичного розкладу, та й узимку теж — спи хоч весь день, усе одно темно. Але люди жили за звичкою й лягали тоді, коли втомилися. Тільки чайки кричали, кружляючи над берегом, там, де завжди різали здобич, та собаки скрізь безперервно брехали.

Лилєкей спускалася по дузі, аби вийти так, щоб дорогу бачити в обидва боки. Жодна машина не проїхала, поки слідкувала за селищем, зараз вона б почула їх іще здалеку, але мусила бути обережною — ніхто за неї цю справу не доробить. Нахилившись, швиденько перебігла дорогу й узяла ліворуч — так, щоби йти не через селище, а підібратися з боку води.

Теюттін жив на самому березі — щоб недалеко було тягти здобич до великого сараю, який притулився до яранги. Дим звідти вже не йшов, мабуть, усі спали — крива дружина, син і та донька, що вижила. Лилєкей приластила двох собак, які підбігли, щойно вона з’явилася. Ті впізнали сусідку, від якої часто пахло м’ясом, і пішли, перевіривши, чи нема в неї раптом із собою чогось смачного.

Підібралася до яранги й прислухалася — ніби тихо. Сиділа довго, вичікуючи, а потім дістала ніж, заправила його до рукава й тихенько потягнула двері на себе. Теюттін, як і слід було очікувати, лежав ближче до входу, десь посе­редині між дверима та центральним стовбуром. І він не спав — у світлі, яке вона впустила за собою, велика фігура сіла й узялася за щось, що лежало поруч.

Лилєкей зазивно хитнула головою й виповзла задом через проріз. Не відразу, але з’явився й господар. Він подивився на жінку, що стояла біля сараю, потім глянув навколо — чи не привела вона раптом когось із собою (а кого їй було брати, не Альбіну ж із Піткіним), погладив собак, що миттєво підбігли до входу, і нарешті підійшов.

— Тивик[2], — наказала вона й присіла. Він сів напроти, поклав перед собою невеличку сокиру, закурив папіросу й заговорив. Виходило, що Омрин узяв із собою двох студентів, по десять рублів з кожного. В поміч пішли Теюттін та Роптин, не той, що старий, а молодий, пастух.

Вони відійшли на човні Омрина, недалеко, і підбили невеличку нерпу. Але один з тих студентів так хотів на тюленя чи моржа, що пішли далі. І ще далі, аж поки не знайшли кілька сивучів. Обрали найменшого, відігнали решту й почали його гарпунити. Вони б упоралися, але Омрин так хотів зробити це яскраво, що не втримався в човні, не встигнувши навіть гарпуна встромити.

Той студент, що хотів на моржа, робив «чік-чік» (Теюттін показав руками, як саме), і Лилєкей зрозуміла, що йшлося про фото. Омрин так любив фотографуватися — коли випадала нагода й заможні заїжджі, він обов’язково вдягав усе красиве й народне, щоб його сфотографували, і завжди просив, щоби картки йому надіслали в місто, до запитання, на пошту.

За його словами виходило, що Омрин сам помилився, що сам винен — хизувався, аби добре вийти на цій картці… Лилєкей важко зітхнула: «Некем», дістала люльку, упустила її, зітхнула ще раз, нахилилася підняти й одразу кинула ніж, знизу вверх, від землі й у горлянку.

Теюттін підскочив, рушив до неї, намагаючись підняти з землі сокиру, але його занесло вбік. Вона підхопила тіло, що падало, і притулила до сараю. Він дивився на неї, тримаючись за горло, і хрипів. Лилєкей ледве відігнула його руки, аби дістати ніж. Як з’ясувалося, вона трохи промахнулася, поціливши під кадик, але кров усе одно витікала, і чи не все одно, як швидко він помре?

Про всяк випадок вона натягнула рукав й затулила хут­ром йому рота, подивившись за спину, на ярангу — там точно вже прокинулися й слідкують через двері, але не втручаються, бо це не їхня справа. Ця справа — між старою вірою та дитиною, яка так любила фотографуватися й пішла у воду з брудним волоссям. І мама тепер має про все подбати.

Він довго вмирав, цей Теюттін, сильний чоловік, нехай йому там, нагорі, більше пощастить. Лилєкей відняла рукав від рота, поклала тіло на землю, витерла ніж об його сорочку й перевірила серце — мовчить. У яранзі, як і раніш, було тихо, вона нахилилася і шаснула за сарай. За сусід­нім будинком випрямилася й пішла спокійно, ніби у справах. Та так воно, скоріш за все, й було — ще багато справ, ще багато зірок на небі.

З малим Роптином вийшло ще простіше: це тобі не досвідчений мисливець і рибалка, а простий пастух, який ходив зі своїми родичами за стадом і на березі з’являвся тільки в путину — набрати ікри та риби, змінявши на шкури та роги. Він спав на батьківському подвір’ї, під навісом, що заміняв їм сарай, п’яний і з дівчиною. Якою саме, розбиратися не було коли, та й неважливо. Вона, мабуть, теж доб­ряче випила й навіть не відчула, як поруч хтось з’явився.

Лилєкей спочатку тихесенько зайшла до вагончика, який був у родичів Роптина замість дому, але там його не було, тільки якась дитина прокинулася, але поки вона вдивилася у півтемряву, причина тривоги вже зникла. Добре, що Лилєкей здогадалася зазирнути під навіс: а ось і Роптин. Вона подумала, а чи не спитати в нього — били сина баграми чи він сам…

Теюттін би не сказав — це вже особисте, а він гадав, що мав рацію, та, мабуть, сподівався на те, що мати визнає провину сина й мовчки піде. Ну, щось подібне мала нашептати йому стара віра, якої цей чоловік так тримався. Подумала трохи, вирішила — ні, не хоче вона цього знати, тому Лилєкей тихенько привітала хлопця: «Етті»[3], затулила йому рота і всім тілом загнала ножа йому в серце.

Наостанок вона зайшла додому — мама лежала спиною до дверей, озирнулася мокрим від сліз обличчям, придивилася й мовчки повернулася