Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

Андрій цей узяв із собою двох місцевих, а сам звалився з човна. Ну, а ці корінні, як їх там, не пам’ятаю, тир-мир, бир-тир, двоє цих батирів з Таймиру, короче, давай його добивати. Типу, заведено так у них.

— Не чув такого, — здивувався Чижов і теж закурив. Лебедєв здвигнув плечима:

— От-от, треба у когось із корінних уточнити, чого це вони своїх же, значить, контрапуплять. Я чув, что рятувати вони ніби в таких випадках не рятують, але щоб добивати? А двоє прогульників, ну, ці студенти-комсомольці, з переляку їм не завадили. Обидва показують, що відразу повернулись на базу, у них взагалі були трудодні ці зараховані, дільничний дивився. Та роздзвонили і сигнал пішов. А через два дні наш… співчуваючий один товариш… повідомляє, що на Тавайваамі два трупи. Ножові, обидва. І обоє з човна цього…

Олексій Ігнатович відкашлявся й, спитавши очима дозволу в Чижова, почав:

— У нас двадцять другого, ви ж знаєте, у Палаці піонерів нагороджували її, серед інших, за підсумками сезону. Отже, вночі сигнал пішов по ЧП, по Андрію, її сину. А Сатарова, ну, Лилєкей…

— Як-як? Лилєкей? — перебив його міліціонер. — А що це означає? — спитав він і, не дочекавшись відповіді, сам знайшовся з нею: — Карга стара в перекладі, ха! Хоча, якщо не плутаю, у нас і мужик один проходив, ніби теж Лилєкей.

— Ну, у них буває, як у нас — Олександр, Олександра, — зніяковів Олексій Ігнатович, відкашлявся й продовжив: — Лілія грамоту отримувала за рекорд по промислу, а потім на прийом до Сергія Миколаїча попросилась. Ми її на ранок перенесли, вона в Альбіни ночувати лишилась.

— Ага, вони ж давно… — почав Лебедєв, але раптом осікся, спіймавши зустрічний погляд Чижова. У коридорі знову почулося: «кряяя». Вони мовчали, чекаючи, — за хвилину до кабінету постукали й зайшов начальник прикордонної служби Саркісьянц — охайний лисий чоловік з чорними вусами.

— Вітаю, — промовив він, усівся на вільне місце й поклав кашкет на коліна.

— Карен Давідич, я тут управлінню пояснюю щодо Лілі, — сказав Лебедєв і махнув Олексію рукою, мовляв — давай, продовжуй.

— Сигнал про ЧП вночі до мене дійшов, я подзвонив Альбіні, ледве додзвонився, попередив і попросив до нас Лілю привести, але нічого не говорити… Слід було, напевно, вас одразу поставити до відома.

— Слід було, — твердо підкреслив міліціонер і шумно видихнув: — Ну, і вона у вас втекла, коли дізналася?

— Так, на жаль, утекла. Ми просто хотіли її притримати: все-таки горе, людина шанована, орденоносиця, активістка.

— Ну, от ваша активістка з орденом тепер наш із Карен Давідичем генеральний вантаж, — сумно підбив підсумки Лебедєв.

— Перепрошую, — м’яко втрутився Чижов, — а що ми мали робити? Ми ж по-людськи хотіли, притримати її, щоб дурниць не накоїла, відправити з супровідником, з похороном допомогти, якщо тіло знайдуть.

Саркісьянц прокашлявся, подивився на кашкет і спитав:

— А що обшук дав?

— Та нічого, — скривився Лебедєв. — Там бабуля на деменції, вже не базарить. Через перекладача каже: нічого не знаю, де моя дочка, де онук? За агентурними начебто лежить уже багато років, без сторонньої допомоги не встає.

— А гвинта не знайшли? — ніби мимохідь спитав Чижов, прочищающи люльку. — Ми їй вручали минулого разу, з планкою нагородною.

— Мосіна армійський? — знову всміхаючись, перепитав міліціонер. — Достойний карабін… Ні, нагородного вашого не знайшли, тільки «тулка» стара під ліжком, але це дрібниці. Ви просто… Дивні люди, от клянусь! Дурниць не накоїла? У неї ж ведмедів самих скільки десятків? Вона ж снайпер, плюс афект — син єдиний, мужика немає.

— Ви не там проблеми шукаєте, — роздратовано відповів за обох Чижов. — У нас що, на території, крім Лілі, інших питань немає? Скільки цього сезону підсніжників[4] зійшло по нашому району? Десять? Двадцять?

Прикордонник знову відірвався від споглядання стрілок на формених штанах й обізвався:

— Щодо чоловіка, до речі, різне говорять, там діло давнє. Я що хочу сказати: у нас помічник воєнкома, Юра кульгавий, нібито її родич.

— О, чого ж мовчиш? — стрепенувся Лебедєв, надибав на настільному календарі чистий аркуш і посунув до прикордонника: — Давай, Карен, пиши, що він, де він. На! Треба спостереження за ним поставити, раптом вийде на нього?

— І ось що, — подивився він на Чижова. — Якби вони там поміж себе, мені сильно не горить. А тут два додіки, вона ж їх теж може прирізати! А мені телефонували вранці, кажуть, один з них племінник першого секретаря обкому, з Кемерова. З цими мені що робити? І, між нами, вам теж перепаде — ваш кадр тут влаштовує цю… Сабру і Шатілу[5]. Так що даю вказівку діяти як з особливо небезпечною, раптом щось…

Чижов скривився, поправлючи ногу, подивився прямо в очі Лебедєву і сказав:

— Баба вона хороша. Шкода її. І права вона, по-своєму. Але, якщо по-іншому не вийде… У мене тільки буде проханнячко по карабіну. Коли візьмете, щоби планочку зняти. Там ствол чистий, без нічого — гвинт із нових, по рознарядці отримували. Нехай тоді по справі проходить як особиста?

— Лади, — подумавши, погодився Лебедєв. — Я подивлюся, що можна зробити. Значить, студентів цих, напевно, будемо відправляти, нехай вдома про моржів розказують, мені тут мокрого вистачить. Там борт буде післязавтра, цивільний, ось ним і відправлю. Карен, я міг би їх у себе поки потримати, але в нас усі камери забиті, морячки гуляють з рейсу, пакуємо пачками. У тебе ж там «губа» вільна?

Саркісьянц закивав головою й запитав:

— Може, перекрити тундру, пости на дороги?

— Ага, мало нам трупів? Що вони робити будуть — стопарити автобуси і звіряти по карточці з Дошки пошани? Можеш хіба що на аеродром орієнтировку військовим дати, про всяк випадок. Прізвище й так уже в списку на розшук, але вона ж може під чужим паспортом дати драла. До речі, чорним цим своїм скажи, щоб раптом що… підказали.

— А суміжникам хто скаже?

— Ти й скажеш, твої ж суміжники!

— А якщо вона піде в тундру з кінцями?

— Та нехай іде! Тобі ж головне, щоб не в секретку на Гудим! А як ти її вичислиш, вони ж для постового всі однакові! Нехай іде куди завгодно, лише б додіків цих не загреб­ла. Я би взагалі на її місці до зими досидів, а потім по льоду в Америку подався.

— У яку Америку? — злякався прикордонник.

— У Північну, блядь! — гаркнув Лєбєдєв. — Он Сергій Миколаїч її там зустріне, вмовить повернутися… Під білу амністію, так? — спитав він у Чижова, посміхаючись.

— Ладно, — сказав той і встав. — Ми все вирішили: якщо вона до когось із моїх звернеться, всі в курсі, зразу вам напряму дзвонити.

Олексій Ігнатович теж піднявся, нахилився над столом:

— Я запальничечку-то заберу.

— Та забирайте, забирайте, — відповів Лебедєв, але сміятися перестав.

12

Що більше справ — то менше думок. Лилєкей облаштовувала свій сховок капітально — обклала намет шкурами, склала з каміння вогнище, набила м’яса і в’ялила його разом з рибою. У неї було вдосталь їжі й тютюну, тож могла спокійно перечекати час, коли її шукатимуть.

Вона сиділа й дивилася на тундру, курила, розмовляла з сином, пояснюючи, що