Коцюбинський - Сон, Коцюбинський

страх. Ми ба­чи­ли тiльки удень той морський склеп, де ка­мiн­ня ски­да­лось на сон­них лю­дей. Те­пер так са­мо ти­хо дрi­ма­ли кам'янi лю­ди. Так са­мо спа­ла жiн­ка навз­нак, пок­ри­та ряд­ном, i по ко­лi­нах у неї, на пок­ри­ва­лi, блу­кав мi­сяч­ний про­мiнь. Бi­лий, в гли­бо­кiй дрi­мо­тi, схи­лив­ся ста­рець, пок­лав на до­ло­нi за­жу­ре­не чо­ло. Вго­рi, по скле­пiн­нях го­тицько­го хра­му, бли­ма­ло свiт­ло не­ви­ди­мих лам­пад i все блу­ка­ло по стi­нах, на­че вi­тер гой­дав лам­па­ди. Че­рез зе­ле­ну, про­рi­за­ну мi­ся­цем во­ду вид­но нам бу­ло, як дрi­ма­ла на днi го­лi­сiнька жiн­ка з ди­тям на ко­лi­нах, i свiт­ло повз­ло у неї по пов­них стег­нах. З чор­них таємних за­кут­кiв гро­ти без­пе­рес­тан­ку, са­мi со­бою, спли­ва­ли на­верх зе­ле­нi зiр­ки i ти­хо гас­ли…

Потому ми вип­ли­ли в мо­ре. Да­ле­ко в ньому свi­ти­лись вог­нi ри­бацьких чов­нiв. Мо­ре гой­да­ло нас злег­ка, а ми си­дi­ли поп­лiч, i на­шi трем­тiн­ня зли­ва­лись в од­но. I ко­ли я пог­ля­нув на неї, то близько пе­ред со­бою по­ба­чив її ус­та, та­кi чер­во­нi, що на­вiть нiч…

Марта не да­ла йо­му скiн­чи­ти. Во­на пiд­ня­лась, уся збi­лi­ла й су­во­ра.

- Ти цi­лу­вав її?

В її пи­тан­нi бу­ла жах­ли­ва впев­не­нiсть.

Дивилась на нього, на­че хтi­ла ви­пить таємну от­ру­ту з йо­го очей, i ру­ка її важ­ко ляг­ла на стiл.

Антiн теж ско­чив. Щось га­ря­че, ша­ле­не вда­ри­ло в мо­зок йо­му. Жорс­то­ке i гост­ре, як на­то­че­ний нiж, миг­тя­чий ба­жан­ням зра­нить.

- Так, цi­лу­вав!.. - крик­нув вiн жiн­цi нес­тям­но. - Цi­лу­вав, чуєш? Я цi­лу­вав ус­та, що про­мов­ля­ли до мо­го сер­ця, що зна­ли мо­ву моєї ду­шi… Хi­ба не маю пра­ва? Хi­ба во­ни не вар­тi? Ти хо­тi­ла б, щоб я на­вiк за­нi­мiв, не­на­че ка­мiнь, не­на­че ти… Нi, я ще жи­вий… чуєш, жи­вий!.. Я цi­лу­вав!

Чув, що її ра­нить, й жорс­то­ка ра­дiсть од то­го со­лод­ко трi­па­лась в ньому.

Марта зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми. З го­лос­ним пла­чем во­на упа­ла в крiс­ло, а вiн ди­вив­ся на її пле­чi, що ска­ка­ли в ри­дан­нi, i чув по­лег­кiсть.

Потому, рап­том оп­ри­том­нiв­ши, ки­нувсь до жiн­ки.

- Що ти? Мар­точ­ко… Мар­тої Не тре­ба… Ну, що ж ти… се ж тiльки сон…

Але Мар­та од­пих­ну­лась од нього i туп­ну­ла злiс­но но­гою.

- Геть! Не смiй тор­ка­тись до ме­не.

- Та го­дi ж бо, Мар­то… - бла­гав Ан­тiн i на­ма­гав­ся од­ня­ти ру­ки їй од ли­ця… - Зро­зу­мiй же, що се лиш сни­лось, що нi­чо­го то­го не бу­ло.

Але Мар­та тiльки го­лос­нi­ше ри­да­ла. Во­на нi­чо­го не хо­тi­ла слу­хать.

- Ти її цi­лу­вав…

Вiн сто­яв на ко­лi­нах, на­ма­га­ючись зас­по­коїти жiн­ку, од­ня­ти од ли­ця ру­ки. Йо­му вже бу­ло до­сад­но на се­бе.

- Не будь же ди­ти­ною, Мар­то. Зро­зу­мiй вреш­тi, що ти го­во­риш дур­ни­цi, що в снах нiх­то не ви­нен…

Вона зас­по­коїлась на­че, ви­тер­ла хуст­кою очi i, одiпх­нув­ши Ан­то­но­вi ру­ки, пiд­ве­лась з крiс­ла.

- Я ро­зу­мiю, що то був сон, - ска­за­ла зим­но. - Але ти здат­ний зро­би­ти те, що то­бi сни­лось…

I хо­тi­ла вий­ти з кiм­на­ти.

Тодi Ан­тiн за­го­ро­див їй до­ро­гу. Нi, вiн не пус­тить. Ко­ли вже так ста­лось, во­ни му­сять по­го­во­ри­ти од­вер­то.

Можливо… Мож­ли­во, що в снi вiн був со­бою, що вiн здат­ний на та­кий вчи­нок, але вин­на у то­му во­на…

Вона? Ха-ха!

Вона. Во­на не вмi­ла ша­ну­ва­ти жит­тя, обе­рi­га­ти йо­го кра­су. Щод­ня за­ки­да­ла йо­го тiльки дрiб­ним, не­пот­рiб­ним, тiльки гру­зом жит­тя, аж зро­би­ла з нього смiт­ник. По­езiя жи­ти не мо­же на смiт­ни­ку, а без неї жит­тя - зло­чин.

Марта го­рi­ла злiс­тю.

А вiн? Хi­ба вiн не за­чи­няв­ся од неї, не хо­вав жи­ву во­ду ду­шi, як той ску­пий, що боїться, аби на йо­го скар­би не впав чу­жий пог­ляд? Чо­го ж вин­на тiльки во­на?

Нi, спо­чат­ку вiн був iнак­ший, але не мож­на ж зрос­ти­ти квiт­ку на без­вод­но­му грун­тi. Во­на зiв'яне. Вiн ро­зу­мiє, без про­зи труд­но про­жи­ти. Не­хай бу­де на­вер­ху пi­на, але пiд нею му­сить в ке­ли­ху гра­ти чис­те ви­но, i той, хто ллє у нього без­пе­рес­тан­ку во­ду, поз­ба­вить сма­ку ви­но.

За вiк­на­ми би­лась осiн­ня не­го­да, а в ха­тi, душ­нiй i дим­нiй, що од­на тiльки жи­ла се­ред сон­но­го царст­ва ди­тя­чих лi­жок, йшов бiй нев­до­во­ле­них душ.

Вони на­га­да­ли один од­но­му най­мен­шу ви­ну, грi­хи про­ти ду­ха свя­то­го, до­ко­ря­ли за бай­ду­жiсть, свою са­мот­нiсть, зди­чiн­ня в бо­ло­тi жит­тя.

- Ти об­рос­ла бу­ден­ним, на­че ко­рою! - кри­чав Ан­тiн.

- А ти був вдо­ма тiльки сто­лов­ни­ком!..

Їм бу­ло душ­но. Ан­тiн роз­щiб­нув­ся. Розт­рi­па­ний весь, вiн но­сив­ся по ха­тi, на­че хтiв ро­зiпх­ну­ти пле­чи­ма стi­ни тiс­ної кiм­на­ти, i дов­ге во­лос­ся гна­лось за ним у тiй бi­га­ни­нi.

Марта роз­чер­во­нi­лась, уп­рi­ла, об­ти­ра­ла хус­тин­кою шию i бли­ща­ла очи­ма.

- Ти… ти, як Цiр­цея, хо­тi­ла б обер­ну­ти ме­не в сви­ню.

- Iди цi­луй­ся з ким хо­чеш… ме­нi бай­ду­же! Во­ни пос­ва­ри­лись.

***

Тепер мiж ни­ми час­то бу­ла нез­го­да. Ди­кi, прист­рас­нi свар­ки, як зли­ва, роз­сi­ка­ли їхнє жит­тя, до­сi та­ке спо­кiй­не, од­но­ма­нiт­не, "щас­ли­ве", як ще не­дав­но ду­ма­ла Мар­та. Але до­во­лi щоб про­шу­мi­ла бу­ря, її сер­це, оми­те сльоза­ми, цвi­ло й мо­ло­дi­ло. Яка во­на бу­ла щас­ли­ва, ко­ли мiж дво­ма свар­ка­ми, хоч на хви­ли­ну, їй вда­ва­лось знай­ти спiльну з Ан­то­ном мо­ву!

Марта рев­ну­ва­ла Ан­то­на. Упер­то, за­таєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiч­них жi­нок, до при­ро­ди, до ве­чо­рiв, ко­ди вiн за­ми­кав­ся у своїй ха­тi, до йо­го ду­мок i мрiй. їй хо­тi­лось ма­ти йо­го тiльки для се­бе, не­по­дiльно, цiл­ком. Во­на не бу­ла пев­на у ньому. Якась не­без­пе­ка вiч­но три­ма­ла її в три­во­зi, ро­би­ла тро­хи чу­жою для чо­ло­вi­ка. Те­пер Ан­тiн не ба­чив що­ран­ку го­лих жiн­чи­них нiг, не чув скуч­них i про­заїчних снiв, не при­би­рав по всiх ха­тах спiд­ниць. Щось мо­ло­де, давнє, дi­во­че про­ки­ну­лось в Мар­тi, який­сь фер­мент: вiн ни­щив спо­кiй, ще не­дав­но та­кий ба­жа­ний. Але у тiм, що во­на чу­ла пот­ре­бу знов здо­бу­ва­ти дав­но здо­бу­те на влас­нiсть, таїлась но­ва при­на­да, вiд­гук її вес­ни. Во­на не зна­ла, чи на­дов­го їй ста­не си­ли, чи од­шум­лять ко­ли бу­рi, але те­пер вже час­тi­ше чер­во­нi­ли за їх сто­лом тро­ян­ди…

Травень 1911, Чернiгiв