Коцюбинський - Сон, Коцюбинський

у нього пот­ре­бу скрiзь шу­ка­ти її, але дiй­снiсть да­ва­ла ма­ло. Прав­да, ко­лись вiн ба­чив да­ле­кi краї, де сон­це i мо­ре нав­пе­рей­ми на­ма­га­лись роз­гор­нуть пе­ред ним всi свої ди­ва, але то бу­ло дав­но, i бу­ден­не жит­тя ущерть за­нес­ло по­пе­лом згад­ки. Ча­сом, у снi тiльки, ожи­ва­ли ста мить, вик­ли­ка­ючи по­тiм пе­ку­чу три­во­гу. Вiн лю­бив сни. Ля­га­ючи спа­ти, на­че пус­каєшся плис­ти по мо­рю но­чi, не­вi­до­мо­му, чор­но­му. Якi при­го­ди там стрi­неш, що там по­ба­чиш, пе­ре­жи­веш, по­ки тем­нi хви­лi но­чi не ви­ки­нуть те­бе на яс­нi бе­ре­ги дня?..

Час був вер­та­тись до­до­му. Ан­тiн уже ба­чив кар­ти­ну, яку зас­та­не: усi кiм­на­ти спо­чи­ва­ють у пiтьмi, тiльки в сто­ло­вiй яс­но. Ки­пить са­мо­вар, дi­ти п'ють чай з мо­ло­ком, а жiн­ка пле­те щось га­чеч­ком. На нього вiй­ну­ло, як з гни­ло­го бо­ло­та улiт­ку, тим знай­омим теп­лом їдальнi, мо­ло­ка з чаєм, роз­па­ре­ним жiн­чи­ним тi­лом й ко­том, що вiч­но ва­лявсь на ка­на­пi. Ле­го­ви­щем лю­ди­ни, си­тим спо­коєм, який до впо­до­би був жiн­цi i дра­ту­вав Ан­то­на.

I справ­дi вiн все те по­ба­чив…

- Добре, що ти вже прий­шов…

Марта стрi­ла йо­го спо­кiй­но i дi­ло­ви­то, їй бу­ло душ­но од вiч­них тур­бот. Во­на роз­пус­ти­ла ле­геньку блу­зу, що поз­во­ля­ла ба­чить ши­ро­ку шию та го­лi ру­ки.

- Приходив тут скляр, по­ра вiк­на скли­ти, а я не знаю…

Вона нал­ля­ла Ан­то­но­вi чаю i при­су­ва­ла бул­ку.

Ах! Скiльки бу­ло тур­бот!

Дiжку кон­че тре­ба ку­пи­ти на огiр­ки… А мо­же, кра­ще за­мо­вить… Во­на хо­тi­ла по­ра­ди­тись з ним. Хоч бу­де до­рож­че, за­те на­дов­ше ста­не.

Вiн об­го­во­рю­вав з нею док­лад­но, що но­ву дiж­ку тре­ба ви­мо­чить доб­ре, щоб огiр­ки не пах­ли, що ка­пус­ти сей рiк тре­ба нак­ва­сить мен­ше, бо щось не їсться, що в теп­лi ковд­ри доб­ре б до­да­ти ва­ти…

Марта роз­чер­во­нi­лась, ро­зiм­лi­ла уся i па­шi­ла теп­лом че­рез одк­ри­тий ко­мiр та ши­ро­кi ру­ка­ви.

Вона пiш­ла за ним на­вiть в йо­го кiм­на­ту, i ко­ли вiн на­ги­нав­ся та зби­рав iз стiльцiв її спiд­ни­цi, що ще хо­ва­ли в со­бi пов­нi жiн­чи­нi фор­ми i теп­ло тi­ла, во­на ме­ха­нiч­но ки­да­ла вiч­не "ах, ви­ба­чай" та спо­кiй­но прий­ма­ла з рук чо­ло­вi­ка оде­жу.

Вона ще не скiн­чи­ла, їй хо­тi­лось по­ра­ди­тись доб­ре про ма­те­рi­ал i фа­со­ни ди­тя­чих кур­ток, про за­пас бу­ря­кiв, про ти­ся­чi вся­ких дрiб­ниць в ха­зяй­ст­вi. Вiн не­уваж­но слу­хав, див­ля­чи­ся, як м'яко драг­лi­ло за кож­ним сло­вом пiд­бо­рiд­дя у жiн­ки, i ду­мав: "Чи спо­дi­ва­ли­ся ми, що за два­над­цять лiт по шлю­бi не знай­де­мо iн­ших тем до роз­мо­ви, що мiж нас бу­дуть па­дать сло­ва, на­че гру­зи руїни на зе­ле­ну тра­ву?"

Навкруги бу­ло ти­хо, лам­па рiв­но го­рi­ла, i в мо­лоч­но­му свiт­лi пла­вав дим па­пi­рос­ки.

А жiн­ка все го­во­ри­ла, бiльше для се­бе, анiж для нього, бо бу­ла пев­на, що чо­ло­вiк не­по­рад­ний i неп­рак­тич­ний, що вiн ма­ло на­вiть до чо­го здат­ний.

А вреш­тi все бу­ло ти­хо й спо­кiй­но, як завж­ди. Мерт­вий спо­кiй ка­лю­жi не мог­ла ска­ла­му­тить сильнi­ша хви­ля, i се так дра­ту­ва­ло Ан­то­на, що йо­му хтi­ло­ся крик­нуть, чимсь пож­бур­ну­ти або ви­би­ти шиб­ку, щоб з трiс­ком i дзво­ном впус­ти­ти в ха­ту свi­же по­вiт­ря.

Одного ран­ку Ан­тiн про­ки­нувсь який­сь iнак­ший, весь зас­лу­ха­ний в со­бi. В той день вiн не мiг би ска­за­ти, чи опо­вi­да­ла жiн­ка свiй сон, чи бi­лi­ли, як завж­ди, її лит­ки, по­ки но­га лi­ни­во шу­ка­ла кап­цiв; все се не дiй­шло ни­нi до нього. В ру­хах, в йо­го хо­дi бу­ло мо­ло­де щось, три­вож­не й но­ве.

Не до­пив чаю, смок­тав па­пi­рос­ку, дав­но по­гас­лу, i ди­вивсь оком на все не­ви­дю­щим. Нес­по­кiй­но бi­гав по ха­тi.

До обi­ду спiз­нив­ся, але ввiй­шов кро­ком лег­ким i бист­рим, з мо­ло­дою лi­нiєю пле­чей, i був як неп­ри­сут­нiй.

Марта по­мi­ти­ла змi­ну.

- Ти сьогод­нi який­сь чуд­ний.

Вигляд Ан­то­на за­не­по­коїв Мар­ту.

- Що ста­лось?

Вона му­си­ла пов­то­ри­ти своє пи­тан­ня, але вiн сквап­но зак­рив­ся сло­вом "нi­чо­го!", яко­му труд­но бу­ло по­ня­ти вi­ри. Зе­ле­ний борщ не зро­бив на нього вра­жен­ня, вiн ма­ло їв i на пи­тан­ня да­вав не до ре­чi вiд­по­вiдь.

- Що ти го­во­риш? Де ти? Про­кинься…

Тодi вiн зро­бив над со­бою зу­сил­ля, ста­рав­ся бу­ти за­над­то уваж­ним, об­ду­му­вав сло­во, пер­ше нiж мав ска­за­ти, й по­рож­нiм оком, звер­не­ним вглиб, зрад­жу­вав скри­те, за­таєне в со­бi.

Цiкавiсть Мар­ти зрос­ла, ко­ли Ан­тiн, по про­хiд­цi, прой­шов не в їдальню, а прос­то до се­бе. Во­на чу­ла роз­мi­ре­нi кро­ки, що од­би­ва­лиеь на­че такт дум­ки, час­те чир­кан­ня сiр­ни­ка об ко­роб­ку, а за­чи­не­нi две­рi ва­би­ли бiльше, нiж вiльний вхiд. На­реш­тi во­на од­хи­ли­ла две­рi в йо­го кiм­на­ту.

- Можна до те­бе?

Вiн кив­нув го­ло­вою.

- Що з то­бою, Ан­то­не?

Антiн, оче­вид­но, ва­гав­ся. Йо­му не хо­тi­лось ска­за­ти i ра­зом бо­ля­че хтi­лось, щоб жiн­ка пи­та­ла, щоб вир­ва­ла з нього приз­нан­ня, яке про­ха­лось на во­лю з пе­ре­пов­не­них гру­дей.

- Нiчого.

Але те сло­во, ки­ну­те їм, бу­ло якесь лег­ке, крих­ке, по­рожнє. Мар­та чу­ла, що їй нет­руд­но йо­го зла­ма­ти.

- Говори вже, що там та­ке?

Антiн спи­нив­ся, гля­нув на жiн­ку i по хви­ли­нi ва­ган­ня в йо­го зiр­ва­лось:

- Я ба­чив сон.

Марта лег­ко зiтх­ну­ла.

- Ах, тiльки сон!

Вона бу­ла роз­ча­ро­ва­на на­вiть. Од­нак ви­гiд­нi­ше роз­сi­лась у крiс­лi i зро­би­ла гри­ма­су ла­сої кiт­ки, яка ко­лись так бу­ла їй до ли­ця.

- Цiкавий сон? Ну, то роз­ка­зуй.

Вона лю­би­ла сни.

Але вiн зра­зу за­мовк. Зне­охо­та опа­ну­ва­ла йо­го. Чи во­на зро­зу­мiє? Для нього не бу­ло рiз­ни­цi мiж дiй­снiс­тю i сном. Яка рiз­ни­ця, ко­ли у снi так са­мо ба­чиш, смiєшся, страж­даєш, пе­ре­жи­ваєш? Хi­ба дiй­снiсть не ще­зає так са­мо безс­лiд­но, як сон? Хi­ба жит­тя не бист­роп­лин­ний сон, а сон не жит­тя?

Антiн хо­див по ха­тi i чув, як хлю­пав в ньому i го­то­ве роз­ли­тись все пе­ре­жи­те за нiч.

Врештi спи­нив­ся i таємни­чо ска­зав:

- Я знов був там… в да­ле­кiм, теп­лiм краю…

Жiнка зро­би­ла круг­лi й по­рож­нi очi, а вiн му­сив їй на­га­да­ти про край, що ко­лись про­май­нув, як каз­ка, в йо­го жит­тi.

- Розумiєш, я сто­яв ран­ком на ост­ро­вi се­ред мо­ря. Ви­со­ко­му, прек­рас­но­му, гор­до­му. За мо­рем, у си­нiм ту­ма­нi, по­то­па­ла ста­ра зем­ля. Ме­нi зда­ва­лось, що в мо­ло­дiй гор­дос­тi ост­рiв одiр­вавсь од зем­лi i поп­лив в свiт тво­ри­ти са­мос­тiй­не жит­тя, влас­ну кра­су. Мо­ре бу­ло та­ке гла­деньке i синє, на­че ту­го на­тяг­не­ний ек­ран, на яко­му по­ка­зу­ва­ли не­бо. Скiльки бу­ло бла­ки­тi! Цi­ле мо­ре у не­бi i цi­ле не­бо у мо­рi. Од бла­кит­них прос­то­рiв на ду­шi в ме­не бу­ло бла­кит­но, теп­ло, прос­то­ро. Я був на­че п'яний од ду­ху ди­ко­го по­ли­ну, що зал­ляв ске­лi i на­поїв по­вiт­ря своїм ди­хан­ням. Срiб­на си­ви­на йо­го нiж­но свi­ти­лась, не­мов вдень, на­вiть ося­яна мi­сяч­ним свiт­лом. Вiн на­вис над ур­ви­щем скель i тряс бо­ро­дою над са­мим мо­рем, не­на­че фавн ди­ко скуй­овд­же­ною вов­ною.

Тихим мо­рем пос­ла­лись бi­лас­тi до­ро­ги.