Коцюбинський - Сон, Коцюбинський

Я ди­вив­ся i ду­мав: "Для ко­го во­ни? Хто ни­ми поїде? Во­ни спи­са­ли синє по­лот­но мо­ря, як дав­нi iєрог­лi­фи, а хто про­чи­тає те таємне письмо?" Я весь був як пiс­ня, як акорд су­му, що злив­ся з пiс­нею мо­ря, сон­ця i скель.

Раптом зза­ду я по­чув го­лос, чис­тий i гар­мо­нiй­ний, на­че ро­див­ся з теп­ла бла­ки­тi:

- Не мог­ли б ви ска­за­ти, що зна­чить те див­не письмо?

Я озир­нув­ся.

На ске­лях сто­яла жiн­ка з блi­дим об­лич­чям в зо­ло­тiй ра­мi во­лос­ся. Во­на прос­тяг­ла ру­ку на мо­ре, а по­лин гап­ту­вав на її чор­нiй оде­жi срiб­нi ма­люн­ки. В дру­гiй ру­цi па­ла­ли ма­ки.

В обох нас во­ру­ши­лось од­но i те са­ме пи­тан­ня, i я од­по­вiв:

- То за­пи­си щас­тя.

Вона по­ди­ви­лась на ме­не.

- Можливо. Дих­не лег­кий вiт­рець i ра­нi­ше зiт­ре за­пи­си щас­тя, нiж встиг­неш їх про­чи­та­ти.

I по­нес­ла до ме­не вi­нок зо­ло­то­го во­лос­ся, важ­ке срiб­ло по­ли­нiв на оде­жi, ма­ки i ще щось: очi - два озер­ця морської во­ди.

- Ого! - зас­мi­яла­ся Мар­та.

- Не за­ва­жай. Ми сi­ли, як дав­нi знай­омi, на теп­лу кам'яну лав­ку. Я не ди­вив­ся на неї, а ба­чив, як в лег­кiм ди­хан­нi по­вiт­ря трем­тi­ли над чо­лом тон­кi во­ло­син­ки у неї, не­мов язич­ки вог­ня­нi, а в озе­рi ока пе­ре­ли­ва­лась теп­ла бла­кить.

Мовчки ди­ви­лись на мо­ре. Те­пер на мо­ре на­лi­та­ли бi­лi вiт­ри­ла, як рiй ме­те­лiв. Бог знає звiд­ки з'являв­ся на мо­рi чо­вен, пе­ре­би­рав лап­ка­ми ве­сел, на­че му­раш­ка по ска­тер­ти­нi, i враз розц­вi­тав­ся бi­лим вiт­ри­лом, як з пуп'янка квiт­ка. Ля­гав бо­ком i трем­тiв на бла­кит­но­му по­лi.

В ли­це нам теп­ло дих­ну­ло по­вiт­ря. Раз, дру­гий. То вi­тер бу­див­ся, i до­ро­ги по­во­лi ще­за­ли. Пiд бе­ре­га­ми мо­ре по­чи­на­ло го­рi­ти.

- Вам не здається, - обiз­ва­лась су­сiд­ка, - що те­пер мо­ре як си­нiй птах щас­тя: за­ну­ри­ло го­ло­ву в бла­кит­ний ту­ман i роз­пус­ти­ло па­ви­ний хвiст пiд са­мi ске­лi, де кож­не оч­ко го­рить синьо-зе­ле­ним вог­нем. Ось по­ди­вiться!

Ми на­хи­ли­ли на­шi об­лич­чя над ур­ви­щем вниз, i ко­ли очi на­шi до­бiг­ли, ми­на­ючи ха­ос по­ла­ма­них скель та ди­ких рос­лин, до бе­ре­га мо­ря, ми узд­рi­ли, як во­но трi­па­лось ти­хо в сiт­цi яск­ра­вих блi­кiв, на­че злов­ле­не в не­вiд з си­нiх, зе­ле­них i ро­же­вих мо­ту­зок, а крiзь ту сiт­ку на нас ди­ви­лась мо­заїка дна: фi­оле­то­вi пля­ми гус­тих во­до­рос­тей, бла­кит­нi очi пiд­вод­них пiс­кiв, ста­ра брон­за i тем­но-си­ня емаль, що зли­ва­лись в один вог­ня­ний сплав.

- А ви не по­мi­чаєте, - обiз­вав­ся я, гля­нув­ши в мо­ре та по­ка­зав­ши їй ру­хом ру­ки на бi­лi вiл­ли, за­ли­тi сон­цем, - вам не по­мiт­но, що ми пли­ве­мо? Ост­рiв, як спрут, за­ну­рив у мо­ре шер­ша­вi ла­би, прис­сав­ся до нього, на­че хо­че спи­ни­тись. Але не мо­же. Пли­ве. Вiч­но пли­ве, ку­ди - не знав, в теп­лi i сон­цi, у бла­кит­нiм ту­ма­нi. Роз­ту­лив па­щу ши­ро­ким от­во­ром пiв­ко­ла i виш­кi­ряє здо­ро­вi зу­би, на­че смiється ря­да­ми бi­лих до­кiв.

Антiн по­тер чо­ло i го­во­рив ти­хi­ше:

- Не знаю, чи ми роз­мов­ля­ли на­го­лос, чи мовч­ки, але ми пли­ли в ши­ро­кiм прос­то­рi ря­дом, пле­че з пле­чем, i вся ма­са морсько­го по­вiт­ря, весь за­пах со­лi, по­ли­нiв, сон­ця - про­хо­див крiзь нас. Ми бу­ли чис­тi, мiц­нi, як ко­ра­бельнi ка­на­ти, i, пев­но, свi­ти­лись.

- До мо­ря! На бе­рег! Швид­ше!

Вона скрик­ну­ла так, на­че ма­ла вла­ду на­дi мною, i плес­ну­ла в до­ло­нi, аж чер­во­нi пла­точ­ки ди­ко­го ма­ку об­ле­тi­ли їй на спiд­ни­цю. Один хо­лод­ком до­торк­нув­ся моєї ру­ки.

Ми спус­ка­ли­ся вниз.

Тепер ске­лi рос­ли пе­ред на­ми, теп­лi, на­вiть га­ря­чi, так на­че в їх кам'яних жи­лах тек­ла жи­ва кров. Се­ред мо­заїки змор­щок й за­ло­мiв ся­ло ча­сом зо­ло­то дро­ку, бли­щав срiб­ний по­лин або п'яли­ся мир­ти в своїм ве­сiльнiм уб­ран­нi. То зно­ву з-пiд нiг стрiм­ко здiй­ма­ла ске­ля мiц­нi i го­лi гру­ди, на якiй око скуч­но спо­чи­ва­ло од фарб. За­те як ра­дiс­но бу­ло, ко­ли ми там одк­ри­ва­ли ми­лу бла­кит­ну квiт­ку, що при­лi­пи­лась до ске­лi, на­че сi­ла на хви­ли­ну спо­чи­ти. Чим во­на жи­ла? Пев­но, пи­ла що­ран­ку бла­кит­нi ту­ма­ни мо­ря. Я не знав, як її зва­ти, - i вiд то­го во­на двi­чi ме­нi ми­лi­ша.

- Правда, во­на виг­ля­дає, як гнiз­до аме­тис­тiв на сi­рiй ске­лi?

Правда, во­на виг­ля­да­ла, як гнiз­до аме­тис­тiв.

З пра­во­го бо­ку збi­га­ла вниз з на­ми те­чiй­ка кри­ва­вих ма­кiв, а злi­ва, на кож­нiм зак­ру­тi стеж­ки, ос­мi­ха­ло­ся мо­ре. Да­ле­кi ске­лi, всi у за­ло­мах, м'яко уб­ра­лись в зе­лень i виг­ля­да­ли, на­че ста­рий, по­тер­тий мiс­ця­ми ок­са­мит.

Ставало душ­нi­ше. Го­рi­ли ске­лi, до­ро­га, пил пiд но­га­ми, па­ла­ли по­вiт­ря i мо­ре. Ми теж па­шi­ли жа­ром.

Ящiрки раз у раз пе­ре­ти­на­ли на­шу до­ро­гу. Роз­пе­че­нi ске­лi двиг­тi­ли, зда­ва­лось, од їх бе­зу­пин­них хви­ляс­тих ру­хiв. Миг­не тiльки ря­бенька спин­ка або гост­рий шпи­час­тий хвос­тик - i зник­не. I зно­ву звiд­кись во­на з'явля­лась, прип­лю­ще­на жа­ром, на кри­вих нiж­ках. Спи­ни­лась, пiд­ня­ла га­дю­чу го­лов­ку i сто­рож­ко во­дить круг­лим, пiдк­рес­ле­ним оком. Вид­ко, як пiд то­ненькою шкур­кою збо­ку ка­ла­тає сер­це. Але тiльки тiнь впа­ла або ше­берх­ну­ло щось - вже во­на зник­ла у не­по­мiт­нiй шпар­цi, на­че влiз­ла прос­то у ка­мiнь.

Не знаю, хто з нас наз­вав ящiр­ку ду­шею ка­мiн­ня, жив­чи­ком, що вiч­но б'ється в важ­кiй i не­ру­хо­мiй ма­сi.

Нарештi дих­ну­ло мо­ре. I ми дих­ну­ли. Здається, по­чи­нав­ся си­ро­ко.

- Берег! - лег­ко зiтх­ну­ла моя су­сiд­ка, по­ба­чив­ши сi­рi пiс­ки. I ко­ли во­на бiг­ла до нього, я лю­бу­вав­ся, як на тлi мо­ря свi­тив­ся нiмб зо­ло­то­го во­лос­ся.

Море нес­ло на со­бi хви­лю i, до­ко­тив­ши, ко­рот­ким на­вик­лим ру­хом ски­да­ло її на бе­рег, не­на­че кар­ти зда­ва­ло.

На Pic­co­la Ma­ri­na са­ме ку­па­лись. Ми про­ми­ну­ли той со­няч­ний смiх, вип­лес­ки тi­ла, зе­ле­ний фос­фор йо­го в во­дi i при­мос­ти­лись в без­люд­нiм ку­точ­ку. Мо­ре слi­пи­ло. Во­но все розц­вi­та­лось срiб­ни­ми квiт­ка­ми. I хоч вiк їх був ко­ро­тенький, усього мент, але в той са­мий мент за­мiсть зiв'ялої квiт­ки роз­пус­ка­ла­ся сот­ня но­вих. Блис­не слi­пу­че, як срiб­на зiр­ка, i зги­не. А на бла­ки­тi но­вi.

Ми ба­чи­ли звiд­си ост­рiв од мо­ря аж до верш­кiв. Хви­лi би­лись i роз­би­ва­лись об стрiм­кi ске­лi Мон­те-Со­ля­ро, об фа­ральони. Ост­рiв ши­пiв, як роз­пе­че­ний ка­мiнь, ки­ну­тий в во­ду, i круг нього ки­пi­ла во­да.

Ми мовч­ки си­дi­ли, роз­пу­ще­нi на­че в бла­ки­тi, i слу­ха­ли мо­ря.

Врештi я пос­пи­тав:

- Про що ви ду­ма­ли за­раз?

Вона об­ня­ла ме­не очи­ма - а в них я по­ба­чив все мо­ре i цi­ле не­бо - i од­по­вi­ла ти­хо:

- Дивлюсь на пiв­день, на без­ко­неч­не мо­ре. Си­ро­ко при­но­сить до ме­не з Аф­ри­ки спе­ку i аро­ма­ти Єгип­ту, а я мрiю про край бi­лих пiс­кiв i чор­них лю­дей, про как­ту­си, пальми i пi­ра­мi­ди. Ко­титься з Аф­ри­ки хви­ля i, як да­ле­кий бра­терський при­вiт, цi­лує ске­лi. I мо­же, та хви­ля, що ми­ла но­ги ара­ба, на­бi­гає те­пер на