Коцюбинський - Сон, Коцюбинський

- Як гар­но!

Се скрик­ну­ла Мар­та i пе­рер­ва­ла опо­вi­дан­ня.

Антiн спи­нив­ся, на­че впер­ше по­ба­чив­ши жiн­ку.

Вона бу­ла тут!

Свiтло од лам­пи, зди­во­ва­нi жiн­чи­нi очi, не­мов во­ни ба­чи­ли щось нез­ви­чай­не, роз­щiб­ну­тий гуд­зик на її гру­дях, пас­мо тю­тюн­но­го ди­му по­пе­рек ша­фи з книж­ка­ми i чор­нi хо­лод­нi шиб­ки, на яких дощ пальця­ми та­ра­ба­нив свої нуд­нi мо­ти­ви…

Антiн не­терп­ля­че струс­нув пле­чи­ма i тим ру­хом на­че щось ски­нув iз се­бе. За­бi­гав по ха­тi i знов го­во­рив:

- Ну, ми розс­та­лись. Я не знав на­вiть - на час чи на­завж­ди.

Була обiд­ня по­ра. Ко­ли я вхо­див в сто­ло­ву сво­го го­те­лю, пер­ше гу­дiн­ня гон­га гус­то плив­ло над ря­да­ми бi­лос­нiж­них сто­лiв, в той час ще по­рож­нiх. Я зай­няв своє мiс­це. Мiж стов­пи ко­ло­на­ди, яку по­вер­ну­то бу­ло в їдальню, пер­ло­ся мо­ре, не­мов ве­ли­чез­нi ма­ри­ни, вправ­ле­нi в ра­ми бi­лих ко­лон. На вид­нок­ру­зi роз­пус­ка­лась вiт­ри­ла­ми ях­та, як де­ре­во цвi­том. Сон­це ляг­ло на Кас­тельоне, що дрi­мав з пра­во­го бо­ку, й за­ку­че­ря­ви­ло го­ру ря­да­ми мас­лин, опо­ви­ло її кiлька раз в чор­ний ту­рецький по­яс. Ви­ног­рад го­рiв мiж ни­ми зе­ле­ним вог­нем, як встав­ле­не в по­яс до­ро­го­цiн­не ка­мiн­ня. Ще нi­ко­го не бу­ло в сто­ло­вiй, але я ба­чив доб­ре знай­ому, зас­тиг­лу в оцi кар­ти­ну: чор­ний смо­кiнг у бi­лих шта­нах мовч­ки i ме­то­дич­но рi­же кри­ва­ве м'ясо, а бi­ля нього да­ма у бi­лiм уся впiр­ну­ла мiж двi по­ло­вин­ки чер­во­но­го Бе­де­ке­ра. Гу­дуть го­ло­си, дзве­нить по­су­да, сип­леться смiх, булька ви­но, грав ра­дiс­но мо­ре, а чор­ний смо­кiнг в бi­лих шта­нах, як ма­ши­на, ста­ран­но рi­же кри­ва­ве м'ясо i бi­ла бри­тан­ка так са­мо то­не в чер­во­нiй оп­ра­вi книж­ки.

Першi з'яви­лись в сто­ло­ву нiм­цi. Прос­ту­ка­ли каб­лу­ка­ми по­довж сто­лiв. Да­ми й муж­чи­ни, ряд­ком, як гу­си. Зай­ня­ли ок­ре­мий стiл i за­раз заб­ряж­ча­ли склян­ка­ми. Во­ни об­го­ро­ди­ли стiл му­ром ши­ро­ких спин, об­ля­му­ва­ли ска­терть ко­дом здо­ро­вих рум'янцiв, змi­ша­ли з дзво­ном по­су­ди свiй гру­бий смiх i свою мо­ву.

- Ja-ja… Ja-ja… - трi­ща­ло по­над сто­лом, а пiд сто­лом сту­ка­ли но­ги, гру­бi лит­ки у пан­чо­хах з гру­бої вов­ни та в за­по­ро­ше­них кап­цях, їх да­ми, не­гар­нi, у лас­то­вин­нi, здiй­ма­ли кос­тi пле­чей в по­га­но приг­на­них блуз­ках i ме­ха­нiч­но ви­ки­да­ли iз се­бе, як тi ляльки, що їм тре­ба при­тис­ну­ти у вiд­по­вiд­но­му мiс­цi:

- Ach!.. Wun­dersc­hon!

- Ja-ja… Ja-ja… - ру­ба­ли муж­чи­ни.

- Kolossa-al!.. - спi­ва­ли да­ми, кла­ду­чи со­бi на та­рiл­ку ве­ли­чез­нi пор­цiї стра­ви.

За ок­ре­мим сто­лом пох­му­ро обi­дав руський i бо­яз­ко по­зи­рав навк­ру­ги, як заг­на­ний вовк.

Тихо пе­ре­су­ва­лись ла­кеї у чор­них фра­ках, замк­нув­ши в об­лич­чях по­ва­гу, бли­ща­ло срiб­ло по­су­ди, п'явсь ви­ног­рад по ко­ло­нах, за на­ми шу­мi­ли пальми, а пе­ред на­ми мо­ре.

I ось рап­том на тлi синього мо­ря проп­ли­ває ко­ро­на зо­ло­то­го во­лос­ся. Морськi очi встром­ле­нi в ме­не, i бi­ле об­лич­чя при­вiт­но ки­вав. Во­на тро­хи спiз­ни­лась…

- Як! Зно­ву во­на? - скрик­ну­ла Мар­та. Од­нак їй за­раз ста­ло до­сад­но за ви­гук.

- Вибачай, ви­ба­чай… я вже мов­чу…

Марта по­чер­во­нi­ла. Не­пев­ний вог­ник блис­нув їй в оцi. Во­на ме­ха­нiч­но схо­пи­ла шит­во, на­хи­ли­лась над ним i нер­во­во за­ти­ка­ла гол­кою.

Але се не спи­ни­ло Ан­то­на. Вiн був не тут.

- Дивно, що ми го­во­ри­ли на­вiть то­дi, ко­ли мов­ча­ли… Що на­шi дум­ки згу­ча­ли в од­по­вiдь, як iн­шi стру­ни, ко­ли за­че­пиш од­ну. Що ко­ли я ди­вив­ся на хма­ри над мо­рем, во­на ба­чи­ла за­раз, як їх тi­нi ку­па­лись в си­нiй во­дi. Або на хма­рин­ку на ске­лi - я знав од­по­вiдь: "Се по­цi­лу­нок не­ба". А що див­нi­ше, ко­ли так роз­мов­ля­ли, па­ну­ва­ла ве­ли­ка ти­ша, не­мов крiм нас нi­ко­го не бу­ло на свi­тi. I тут я впер­ше по­ба­чив, що в неї чер­во­нi гу­би…

Марта пок­ла­ла шит­во.

Вона си­дi­ла рiв­на, на­че ви­рос­ла зра­зу, з очи­ма, мiц­но встав­ле­ни­ми в оп­ра­ву по­вiк.

- Було б то­бi од­ру­жи­тись з блон­дин­кою…

- Ти ду­маєш так? - не­уваж­но ки­нув Ан­тiн, ви­пус­ка­ючи з лег­ких но­вий клуб ди­му.

Вiн вже не мiг спи­ни­тись. Опо­вi­дав, як в спе­ку, ко­ли ске­лi аж бi­лi­ли од неї, а гру­ди пи­ли га­ря­че по­вiт­ря, мов ла­ву вул­ка­на, во­ни блу­ка­ли по без­люд­них ву­ли­цях мiс­та, се­ред ди­ких са­дiв мас­лин, сi­рих, з зiг­ну­ти­ми ко­лi­на­ми, з жи­ла­ви­ми ру­ка­ми-га­луз­ка­ми, як ра­би, що ка­ме­нi­ли на скри­вав­ле­нiй ма­ком зем­лi. Га­ря­че по­вiт­ря тан­цю­ва­ло та­ран­те­лу по ске­лях, а в сi­рих мас­ли­нах ци­ка­ди гра­ли на кас­таньєтах. Iш­ли ме­жи стiн, гру­бо зло­же­них з сi­ро­го ка­ме­ню, ви­ши­тих блi­ди­ми пе­ра­ми па­по­ро­тi. Над нею стир­ча­ла дру­га стi­на, з опун­цiй, де круг­лi лис­тя так са­мо гру­бо скла­да­лись один над дру­гим, як i ка­мiн­ня. Се бу­ло щось ди­ке, отi опун­цiї, нез­ро­зу­мi­ле, без­лад­не, на­ля­ка­на юр­ма ко­лю­чо­го лис­тя. Во­ни лiз­ли од­нi на дру­гих - сi кра­би рос­лин­но­го царст­ва, - i їжи­лись на них ко­люч­ки, на­че во­лос­ся од смер­тельно­го жа­ху. Кри­чав десь осел. Крик ос­лю­ка бив­ся по­мiж опун­цiй, та­кий же ко­лю­чий, як i во­ни… Ча­сом спи­ня­лись, щоб да­ти до­ро­гу жiн­кам, якi пi­дiй­ма­лись з во­дою по схо­дах. В ка­за­нах, на­че при­ки­пi­лих до го­ло­ви, важ­ко гой­да­ла своє тi­ло во­да та хлю­па­ла в по­бi­ле­нiй ча­шi. Во­ни про­пус­ка­ли повз се­бе ряд не­ру­хо­мих, зас­тиг­лих об­лич, жи­ли на шиї - як дро­тя­нi; ко­рот­кий вiд­дих - як вiд­дих со­ба­ки на ло­вах, i но­ги, спе­че­нi на су­ху фi­гу, що лип­ну­ли чiп­ко до кам'яних схiд­цiв. I знов йшли да­лi по ка­мiн­цях, що роз­си­па­лись з-пiд пi­до­шов, се­ред ки­ли­мiв дро­ку, зо­ло­то­го i за­паш­но­го, над яким чор­не рiж­ко­ве де­ре­во пус­ка­ло зе­ле­нi сльози струч­кiв. Рап­том ста­ва­ли, ос­лiп­ле­нi мо­рем. Во­но ви­ри­на­ло нес­по­дi­ва­но, зра­зу, i зво­ру­ша­ло ду­шу своїм ра­дiс­ним свiт­лом, синьою млою, се­ред якої пла­вав на мо­рi Ве­зу­вiй, на­че ве­ли­ка бла­кит­на ме­ду­за. А да­лi знов був си­вий по­лин, аку­ли­нi па­щi агав, ка­мiнь i дрок, мов дро­тя­на щiт­ка, якою че­са­лось сон­це, по­ли­шив­ши на нiй пас­ма сво­го зо­ло­то­го во­лос­ся.

Антiн ба­чив пе­ред очи­ма те, про що го­во­рив. Кра­сою сло­ва, блис­ком уяви вiн опу­шив Мар­ту, ско­рив, во­див за со­бою. Во­на йшла з ни­ми по­кiр­на, не­пот­рiб­на, та тре­тя, як тiнь, i ди­ву­ва­лась си­лi, яка не да­ва­ла їй змо­ги опер­тись. Як в ча­рiв­но­му снi, во­на хо­ди­ла за ни­ми по ву­зеньких про­вул­ках з зас­то­ялим теп­лом, що по­рi­за­ли скрiзь сад­ки ви­ног­ра­ду й цит­рин, то бi­лi на сон­цi, то сi­рi у хо­лод­ках. Зда­ва­лось, з гiр по­тек­ла ко­лись бист­ра во­да i ли­ши­ла по со­бi висх­лi кам'янi ло­жа, на днi яких без­гуч­но блис­кав хви­ляс­тий рух ящiр­ки, сi­рої, не­мов ду­ша ка­мiн­ня. А ось пе­реш­ко­да. Од стi­ни до стi­ни за­пов­ни­ла ву­лич­ку в'язка ко­лю­чо­го сi­на на го­ло­вi жiн­ки. Миг­ну­ло на мить пiд­бо­рiд­дя, кiн­чик рiв­но­го но­са або во­гонь чор­но­го ока - i зно­ву так са­мо пус­то i мерт­во в ло­жi вмер­лої рiч­ки. Ти­ха пос­туп се­лян­ки про­па­ла у спер­тiм теп­лi - i тiльки зно­ву без­гуч­но мелькає,