Коцюбинський - Сон, Коцюбинський

не­мов га­дюч­ка, гост­рий хвiст ящiр­ки по мо­заїцi стiн. А з-за му­рiв ого­ро­жi ди­хав ви­ног­рад хо­лод­ка­ми i ви­сять жов­тi ве­ли­кi цит­ри­ни, на­че жi­но­чi з цип­ка­ми гру­ди…

- Ми вхо­ди­ли в го­ри, по­мiж ди­кi улам­ки скель, в за­ка­ме­нi­лу тра­ге­дiю ве­лет­нiв. Щось, пев­но, страш­не ко­лись ста­лось, ко­ли зем­ля бу­ла мо­лод­ша i га­ря­чi­ша. Од­вiч­на не­по­руш­нiсть двиг­тi­ла, скре­го­та­ли кам'янi ма­си, ла­мав­ся свiт - i ске­лi в гнi­ву од­ри­ва­ли од ма­тернього ло­на не­по­кiр­них дi­тей. З то­го ча­су сто­ять одiр­ва­нi ске­лi з зас­тиг­лим ви­ра­зом над­людсько­го жа­ху, див­ля­чись все на гро­ма­ди по­рож­нiм зас­тиг­лим оком, кри­ча­чи вiч­но ши­ро­ко одк­ри­тим ро­том нi­мим кри­ком мерт­вої мас­ки…

Ми зла­зи­ли ви­ще, на са­мi верш­ки. Ах, що там бу­ло! Там вi­тер вiє в мiж­гiр'ях, на­поєний дро­ком i по­ли­на­ми, там мо­ло­дi­ють ку­щi, як свi­жi дiв­ча­та, там сон­це бро­дить по­мiж ка­мiн­ням, мi­ня­ючи бист­ро сум тi­ней на ра­дiсть блис­ку, там ба­чиш, як мо­ре грав вог­ня­ми i роз­мов­ляє десь в гли­би­нi, а да­лi сте­лить шов­ко­вi по­ли своєї оде­жi до са­мо­го не­ба.

Я сi­дав на тра­ву, во­на ля­га­ла на теп­лий ка­мiнь, са­ма га­ря­ча, на­че вби­ра­ла у се­бе все теп­ло скель, що слу­жи­ли їй за пiдс­та­ву. I по­ки вi­тер грав зо­ло­том її во­лос­ся, а я в її очах ди­вив­ся на не­бо й на мо­ре ра­зом, ся жiн­ка опо­вi­да­ла своє жит­тя.

Вона бу­ла, здається, з Кав­ка­зу. При­най­мнi я зро­зу­мiв, що пiд час ре­во­лю­цiї во­на би­лась там з вiй­ськом. За­ля­га­ла у го­рах, ро­би­ла труд­нi пе­ре­хо­ди, нев­то­ми­ма, як най­кра­щий юнак, бай­дуж­на до смер­тi. Вно­чi пе­реп­ли­ва­ла бист­ру Ку­ру на бор­дю­ках, щоб дос­тар­чить своїм на­бої. Во­на ма­ла на­вiть ра­ну од ко­за­ка. Роз­щiб­ну­ла ру­кав i по­ка­за­ла шрам, а я став пе­ред ним на ко­лi­на i ук­ло­нив­ся.

Ми бу­ли са­мi се­ред сього прос­то­ру, пiд чис­тим ви­со­ким не­бом, i ост­рiв плив з на­ми на мо­рi, як хма­ра на синьому не­бi. Я був чис­тий i свi­жий, ти ро­зу­мiєш, я був мо­ло­дий, не чув своїх лiт i сво­го тi­ла, то­го ле­пу бруд­но­го жит­тя, я мiг би ле­тi­ти… Ти ро­зу­мiєш, що зна­чить мо­ло­дим бу­ти i чис­тим? Ти не за­бу­ла?..

Голос в Ан­то­на мiц­нi­шав, рiс, i вiн не по­мi­тив, що вже кри­чить.

Марта си­дi­ла зiв'яла i ви­ну­ва­та. Об­ня­ла ру­ка­ми ко­лi­на, схи­ли­ла го­ло­ву вниз, i ли­це по­то­па­ло у неї в скор­бот­них тi­нях во­лос­ся.

Йому на­реш­тi упа­ла в око жiн­чи­на пос­тать i зни­зи­ла тон. Вiн став спо­кiй­нi­шим.

Не був на­вiть пев­ний, чи все те ба­чив у снi, про що го­во­рив; чув тiльки пот­ре­бу тво­ри­ти, жа­дiб­но пи­ти з дже­ре­ла, що сам, як Мой­сей, ви­сiк iз ске­лi.

Тихо, з очи­ма, пок­ри­ти­ми мрiй­ним ту­ма­ном, вiн го­во­рив їй про хiд ве­чо­рiв. Ще верш­ки скель бi­лi­ли на сон­цi, а вже тi­нi од них ма­лю­ва­ли на мо­рi фi­оле­то­вi сильвет­ки, шпи­час­тi, як зуб­цi баш­ти. Ве­чiрнє сон­це ску­ва­ло срiб­ну пiдс­тав­ку для оди­но­ких скель в мо­рi, лег­ких й про­зо­рих, на­че роз­топ­ле­них в спе­цi. А ко­ли ве­чiр на­ки­дав вреш­тi на ске­лi фi­оле­то­вий або ро­же­вий плащ, во­ни - Ан­тiн i та жiн­ка - по­да­ва­лись на pi­azz'y дивитись на за­хiд сон­ця. Iс­кiя вже зо­ло­ти­лась, як стиг­лий овоч. Мон-те-Мi­ке­ле одяг­ла­ся в чер­во­нi ба­зальти, а Ве­зу­вiй на­че ви­ки­нув в мо­ре дво­барв­ний пра­пор: бла­кит­ний з ро­же­вим. На зо­ло­то­му не­бi м'яко сi­рi­ли пер­ло­вим то­ном Не­аполь, Пу­цо­лi, Про­чi­да i ост­ров­ки. Сон­це спус­ка­лось все ниж­че. Iс­кiя ча­ту­ва­ла на нього i чор­нi­ла в зо­ло­то­му ту­ма­нi, не­мов об­лич­чя му­рин­ки пiд жов­тим ву­алем. Ось про­тяг­ла­ся на зем­лю вос­таннє кри­ва­ва ру­ка, i за­ро­же­вi­ли де­ре­ва цвi­том миг­да­лiв, а ви­ног­рад­нi ку­щi грiз­но пiд­ня­ли ви­со­кi хви­лi в зе­ле­но­му мо­рi. Кри­ва­ний круг сон­ця уже чер­кав­ся об го­ру. То­дi Iс­кiя ски­ну­ла з се­бе сер­па­нок i чор­на, го­лод­на ковт­ну­ла сон­це, як во­на звик­ла щод­ня се ро­би­ти, та вiч­на же­рун­ка сон­ця! I був кi­нець. Зем­ля нап­ну­ла бу­ден­ну оде­жу, са­ди одц­вi­та­ли, а Iс­кiя у спо­кої тра­ви­ла свою ве­че­рю.

Сiро i сум­но ста­ва­ло на ост­ро­вi по за­хо­дi сон­ця: всi фар­би ли­ня­ли, як в ак­ва­ре­лi, що її пiд­мо­чи­ли. Зда­ва­лось, що ти­хий прис­мерк ви­шив зли­ня­лим шов­ком ост­рiв на ста­ле­во­му мо­рi, що ост­рiв прос­те­лив­ся на мо­рi, як ста­рий го­бе­лен.

А ко­ли тi­нi по­во­лi гус­ли, спо­кiй­на за­то­ка на­дi­ва­ла на шию ра­зок до­ро­го­го на­мис­та - не­апо­лi­танських вог­нiв, i в ти­хi но­чi теп­ло свi­ти­лись в сi­рих му­рах ка­то­лицькi кап­лич­ки…

Вже бу­ло пiз­но. Зас­па­на ку­хо­вар­ка втретє про­су­ну­ла го­ло­ву в две­рi i плак­си­во жа­лi­лась на хо­лод­ну ве­че­рю.

Марта пiд­ня­лась, штуч­но спо­кiй­на, хо­лод­на, бай­дуж­не ки­нув­ши на хо­ду:

- Ходiм ве­че­рять.

Лампа в їдальнi прик­ру­че­на бу­ла. На хо­лод­них та­рiл­ках не­яс­но чор­нi­ла пе­че­ня. Дi­ти вже спа­ли.

Вони ве­че­ря­ли мовч­ки. Ме­ха­нiч­но Мар­та при­су­ва­ла до чо­ло­вi­ка пе­че­ню i ви­би­ра­ла кра­щий шма­ток. Вiн їв її швид­ко, хоч не­охо­че, на­че пiд­га­няв йо­го дощ, що хльоскав ба­то­га­ми в хо­лод­нi вiк­на.

Тихо бу­ло i в спальнi, ко­ли об­ля­га­лись. Вiн щось спи­тав у неї, але так в'яло i не­пот­рiб­но, що ко­ли во­на на­вiть не од­по­вi­ла, вiн не звер­нув ува­ги. Мар­та вда­ва­ла, що спить, а вiн гор­тав книж­ку, зак­рив­ши нею ли­це, хоч вид­но бу­ло, що не чи­тає.

Марта чу­ла в сер­цi лiд. От­ся лю­ди­на, яку вва­жа­ла най­ближ­чою в свi­тi, сьогод­нi одiй­шла од неї да­ле­ко, i кiлька кро­кiв мiж їх лiж­ка­ми в спальнi роз­тяг­ли­ся те­пер в хо­лод­нi, без­ко­неч­нi прос­то­ри, їй хо­тi­лось по­ди­ви­тись на йо­го об­лич­чя, про­чи­тать там но­ве, але їй не вда­ва­лось. Па­лi­тур­ки зак­ри­ва­ли йо­го ли­це, i пальцi, ро­же­вi од свiч­ки, нер­во­во пе­ре­би­ра­ли сто­рiн­ки.

Причаївшись, Мар­та ле­жа­ла. Во­на че­ка­ла. Мо­же, вiн гля­не на неї, за­го­во­рить, роз­то­пить лiд. Але на­да­рем­не. По­чу­ла зго­дом, що ше­лес­тiн­ня сто­рi­нок за­тих­ло, ру­ка ро­зiг­ну­лась i пок­ла­ла книж­ку на пос­тiль. Ан­тiн зас­нув, не по­га­сив­ши свiт­ла.

Тодi во­на вста­ла i, за­таївши дух, пi­дiй­шла ти­хо до лiж­ка. Пiд­ня­ла книж­ку i пок­ла­ла на сто­лик. Хо­тi­ла за­га­сить свiч­ку, але не га­си­ла. Ма­ло не го­ла, тiльки в со­роч­цi, що як на те сповз­ла з пле­чей, во­на трем­тi­ла, щоб йо­го не збу­ди­ти, щоб вiн не по­ба­чив її, i гост­ра цi­ка­вiсть при­ку­ва­ла пог­ляд її до сього чу­жо­го муж­чи­ни. Сон вже нак­лав на йо­го ли­це стро­гi й гли­бо­кi тi­нi. Мо­же, вiн спить? I що вiн ба­чить у снi? Що го­во­рить йо­му ду­ша, вiльна од бу­ден­них кло­по­тiв? Хi­ба во­на зна­ла! По­чу­ва­ла се­бе та­кою чу­жою, та­кою са­мотньою ду­же, на­че враз од­ко­ло­лась од свi­ту цi­ло­го. Од­ве­ла очi од чо­ло­вi­ка i оки­ну­ла зо­ром все своє тi­ло, од гру­дей до пальцiв нiг. "Хi­ба я ста­ра?" Але за­раз по­ду­ма­ла гiр­ко: "Що тi­ло?" Їй хо­тi­ло­ся пла­кать. Неп­рик­ри­та но­га Ан­то­на ви­би­ва­лась з-пiд ковд­ри. Мар­та обе­реж­но ста­ра­лась її за­ку­тать. "I тут я дбаю про тi­ло", - згiрд­но ос­мiх­ну­лась до се­бе i за­га­си­ла