Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

дерев край малого ставка

 

Олександер сидів, його мати й весь двір,-

Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

 

А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну!»

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!»

 

Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела, і зіскочила живо з хребта,

 

І платок із очей поспішилася знять…

Що там сміху було, то й пером не списать.

 

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

 

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя - жіноча краса.

 

Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.

 

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець».

 

V. ПРИТЧА ПРО ПРИЯЗНЬ

 

 

Вмираючи, покликав батько сина,

Що був його єдиная дитина,

 

І мовив, звівши голову стару:

«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.

 

Дав бог мені прожити много літ,

Добра надбати і пізнати світ.

 

Добро тобі лишаю. Не марнуй

Його, та й понад міру не цінуй.

 

Не думай в нім мету життя знайти,-

Се сходи лиш до вищої мети.

 

Та, крім добра, ти маєш, синку, те,

Що найважніше - серце золоте,

 

Досить науки і здоровий ум,

І вже пройшов ти молодості шум.

 

Одного лиш бажаю ще тобі:

Щоб мав ти друга щирого собі».

 

Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!

Та в мене друзів щирих много єсть».

 

«О синку, много при їді й вині,

Та в горю помогти - напевно, ні!

 

Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів

Знайти одного лиш - та й то напів».

 

«Ні, татку,- мовив син,- з моїх друзяк

Піде за мене кождий хоч на гак!»

 

Всміхнувсь отець. «Щасливий, синку, ти,

Та я би радив пробу навести.

 

Заріж теля і запакуй у міх,

А ніччю йди з тим до друзяк своїх.

 

Скажи: «Біда! Я чоловіка вбив!»

Проси, щоб захистив тебе і скрив.

 

Своїх так перепробуй, а потім

Застукай і в мойого друга дім».

 

Послухав син. Як смерклося цілком

Пішов, важким нав’ючений мішком.

 

До друга найлюбішого воріт

Застукав: «Живо, живо отворіть!»

 

Явився друг. «Се що тебе жене?» -

«Я чоловіка вбив! Сховай мене!»

 

Та сей, не відчиняючи воріт,

Сказав: «Тікай! Чи ще мене й мій рід

 

Ти хочеш у тяжку біду вплескать?

Адже ж коли почнуть тебе шукать,

 

То де ж підуть насамперед? Сюди!

Бо знають, що я друг твій! Геть іди!»

 

Пішов по інших своїх другах син,-

Не скрив його, не втішив ні один.

 

А дехто мовив: «Забирайся ти!

Я зараз мушу властям донести.

 

Адже ж всі знають, як дружили ми,-

Ще скажуть, що до спілки вбили ми».

 

Отак всю ніч продвигавши свій міх,

До батькового друга він прибіг.

 

«Рятуйте, дядьку! Я людину вбив

Та вже й у місті шуму наробив!

 

Ось труп! Там десь погоня вже жене!

Ой пробі, скрийте трупа і мене!»

 

Старий живенько замки відкрутив

І з міхом парубка в свій двір пустив.

 

«Ну, ну, ходи, небоже, скрийся тут!

А трупа десь я впру в безпечний кут».

 

Замкнув ворота, взяв на плечі міх -

Та парубок упав йому до ніг.

 

«Спасибі, дядьку! Не турбуйтесь, ні!

Ніяке зло не сталося мені».

 

І він сказав йому батьківську річ

І все, що діялося з ним сю ніч,

 

І як подвійно тут він скористав:

Фальшивих другів збувсь, а вірного пізнав.

 

VI. ПРИТЧА ПРО ВДЯЧНІСТЬ

 

 

Мороз був лютий, сніг і завірюха,

По вулиці голодний пес блукав:

Обмерз, продрог,- здаєсь, лиш пушка духа,

Надармо страви й захисту шукав.

 

Аж чоловік найшовся милостивий,

Впустив до хати пса і обігрів,

Пожалував його, як друг правдивий,

І їсти дав того ж, що й сам він їв.

 

Та пес, нагрівшися у теплій хаті,

Спочивши і наївшися досить,

Замість подяки став гарчать, брехати,

Ще й кинувся хазяїна вкусить.

 

Подібний ти до нього, брате милий:

Не тямиш, хто добро тобі зробив,

А тих, що розуму тебе навчили,

Як часто ти зневажив, оскорбив!

 

VII. ПРИТЧА ПРО ПОКОРУ

 

 

Два їздці були раз: митар

І вельможний фарисей;

До мети взялися бігти.

Хто допаде? Той чи сей?

 

Ся мета - життя у небі,

Щоб до неї дочвалать,

Фарисей запряг два коні:

«Чеснота» одного звать,

 

Піст, молитва, дари вбогим.

Хто був другий кінь? А ба!

Гордість, злобная обмова

І гидка самохвальба.

 

Шарпнули оті два коні:

Сей сюди, а той онтам,

Розірвали віз надвоє,

Проваливсь їздець і сам.

 

Тим часом убогий митар

Шкапу «Смирність» як запряг,

То помалу, але певно

До мети свій віз дотяг.

 

VIII. ПРИТЧА ПРО ПРАВДИВУ ВАРТІСТЬ

 

 

Асока, цар премудрий, милосердний,

До ради царської звик був просити

Пустинників, аскетів, богомільців

І пильно слухав, що вони казали.

 

Та се не всмак було його міністрам,

Дорадникам, вельможам, генералам

Сидіти поруч старців у