Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

Франко І. Я.

МІЙ ІЗМАРАГД

Том 2

зібрання творів

у 50-ти томах.

Частина 3 1

«Ізмарагдом» звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичної християнської моралі.

Мені давно хотілося написати подібну книжку - тою мовою, яка на теперішнє покоління повинна робити враження, багато дечим подібне до того, яке на старих русинів робила мова церковна,- то значить, мовою поезії. В поетичній формі я бажав подати сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших проявів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в’язались би в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму.

Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потрохи або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови; найдавніші причинки, поміщені в отсій книжці, мають уже 15 літ. Та тільки в останнім часі тяжка слабість, що зробила мене на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала мені змогу понаписувати найбільшу часть того, що тут надруковано. Значна часть поміщених тут віршів - то правдиві Schmerzenskinder. 2 Я писав їх в темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима.

Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходилися м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною.

Певна річ, моя моральність значно відмінна від тої катехитичної, догматичної моралі, що у нас видається за одиноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше зближена до моральності всіх тих великих учителів людськості, «ищущих царствія божія и правди єго», ніж колінопреклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії. Та я не хочу вдаватися з ними в спори. Храм моєї Матері-Музи занадто святий, щоби робити з нього підсіння перекупок. А поміщені дальше твори, що виплили з мойого морального чуття,- правдива поезія мусить бути завсіди моральною, бо джерело обох одне й те саме,- нехай говорять самі за себе. Коли вони не зуміють досить ясно висказати того, що в мене було на душі при їх складанні, в такім разі, любий читачу, кинь отсю книжку набік, як недоладну, безталановиту мазанину. Не серце було порожнє та черстве при її складанні, а тільки снаги не стало вилити словами те, що було на серці.

Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригінального, є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і кого й де «наслідувано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити «джерела», з яких котрий поет черпав своє вітхнення. Гай, гай! Ті джерела сотки, тисячі літ отворені і доступні кождому, і здоровому оку й шукати їх недалеко.

А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки, «не мудрствуя лукаво», бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю і тяжкої гризоти оті прості, часто скорбні, іноді, може, сухо навчаючі та моралізаторські вірші. Коли з них упаде в твою душу хоч крапля доброти, лагідності, толеранції не тільки для підмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде моя праця […].

Староруський автор не без розмислу назвав свою збірку «Ізмарагдом». Він, очевидно, вірив в те, що кажеться про сей камінь у звіснім апокрифічнім сказанію: «Измарагдъ свѣтел єсть, яко и лице человѣче видѣти въ немъ яко въ зерцалѣ». Отсими простими словами висказано й моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице.

Львів, д[ня] 15 падолиста 1897.

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,

Літа на душу накладають пута.

Вже не мені в нові світи летіти!

Війну з життям програв я, любі діти!

Cosa perduta! 3

З яким же запалом я йшов до бою!

Як рвалася вперед душа вітхнута!

Горіло серце чистою любвою!..

І що ж здобув? Лишив що за собою?

Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,

Квітки мої побила буря люта!

Не довелось геройським боєм биться,

Ламаться звільна мусив, ржею вкриться -

Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,

Частками жерла моє серце скрута…

Я й сам не знав, де ті мої тирани?

З дрібних огнив сплелись мої кайдани!

Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!

Не лай мене, стражденна, незабута,

Що не дало моє життя злиденне

Того, що ждати ти могла від мене!

Cosa perduta!

Мій синку, ти би менш балакав,

Сам над собою менше плакав,

На долю менше нарікав!

На шлях тернистий сам подався

І цупко по тернах подрався,-

Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,