Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

style="">І до мойого ти порога

Прийшов, захтів служить мені.

Ну, в мене слугам плати скупо,

А нарікать на мене глупо…

Просила я тебе чи ні?

 

І що тобі за кривда сталась?

Що підняли на тебе галас:

«Не любить Русі він ні раз!»

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

 

Що проживеш весь вік убого?

Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

А чесно працював на хліб.

Та й те подумай ще, будь ласка:

Твойого я найкраща частка

З тобою враз не ляже в гріб.

 

III. РЕФЛЕКСІЯ

 

 

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

Не легкий твій тягар!

Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю

З батьківської руки твоєї допиваю

Затроєний пугар.

 

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба

Поваги й блиску від будущини,

Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,

Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе

Твої найкращії сини.

 

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління

На глум не брало і на сміх.

Щоб монументом їх не було те каміння,

Яким в відплату за плодючеє насіння

Ще при житті обкидувано їх.

 

IV. СІДОГЛАВОМУ

 

 

Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

 

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,-

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

 

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво,-

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

 

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана,-

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

 

Бо твій патріотизм -

Празнична одежина,

А мій - то труд важкий,

Гарячка невдержима.

 

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування,-

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

 

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь -

Кривава в серці рана.

 

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,-

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

 

V. ЯКБИ…

 

 

Якби само великеє страждання

Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-

Було б твоє велике панування,

Нікому б ти не мусила вступити.

 

Якби могучість, щастя і свобода

Відмірялись по мірі крові й сліз,

Пролитих з серця і з очей народа,-

То хто б з тобою супірництво зніс?

 

О горе, мамо! Воля, слава, сила

Відмірюються мірою борби!

Лиш в кого праця потом скрань зросила,

Наверх той виб’єсь з темної юрби.

 

Та праці тої, мамо, в нас так мало!

Лежить облогом лан широкий твій,

А кілька нас всю силу спрацювало,

Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

 

VI. ДЕКАДЕНТ

 

(В. Щуратові)

 

 

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: «Ось декадент!»

 

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

 

Я не люблю безпредметно тужити

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

 

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

 

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

 

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

 

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.

Який же я у біса декадент?

 

VII. МОЇЙ НЕ МОЇЙ

 

 

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Остатній сей поклін!

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

 

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний, дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

 

І нині, хоч нас ділять доли й гори,

Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа

І до твоєї груді припадає,

У стіп твоїх весь свій тягар скидає,

І голос твій весь плач її втиша.

 

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.

 

VIII. СПОМИН

 

 

У садочку в холодочку

Гарна мати молода

Возить донечку в візочку,

Возить звільна і гойда.

Мірно, наче