Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

пташка в клітці

З щеблика на щеблик скаче,

Возить доню в холодочку,

Хоч дитина спить, не плаче.

До візка не заглядають

Материнські очі чулі,

Лиш уста тихенько шепчуть:

Люлі-люлі, люлі-люлі.

 

Пріє в спеці Львів, неначе

Сіра бестія незвісна;

Шум його гуде, неначе

Колискова дивна пісня.

По садку проходять люди,

Чути дітський плач і крики…

Ось панок побачив матір,

Жаль обняв його великий.

Глипнула й вона на нього

І здригнула, мов від кулі,

Над візком, схилившись, шепче:

Люлі-люлі, люлі-люлі.

 

У садочку в холодочку

Сів на лавочці панок,

Здалека глядить на матір

Крізь гущавини вінок.

Се ж вона, його кохана,

Рай його, життя, краса!

Нині чахне за нелюбом,

Наче лампа та вгаса!

Ти ще тріпаєшся, серце?

Болі, ще ви не заснули?

Адже ж все пропало марно!

Люлі-люлі, люлі-люлі.

 

 

 

I. «Коли обід хтось славний зготував…»

 

 

Коли обід хтось славний зготував,

Наїдки найдобірні та напитки,

Царя самого в гості завізвав,

А солі не додав до страв,-

Які ж із них пожитки?

 

Отак і той, що наложив печать

На серце: сам, без дружньої розмови

Жиє для себе - хоч би був не знать

Як чесний, не приблизиться на п’ядь

До бога без любови.

 

Вся чеснота, весь труд його марни́й,

Молитва, піст і жертви всі й тривога,-

Все те, мов пил, розвіє суд страшний!

Одна любов з них зробить скарб цінний

Перед престолом бога.

 

II. «Не слід усякого любити без розбору…»

 

 

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парості втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

 

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Подумай добре, що господь велів!

 

Не мовив: «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог божий, ворог правди й волі

Не варт любові вашої ніколи.

 

III. «Не такого посту хоче бог від нас…»

 

 

Не такого посту хоче бог від нас,

Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз.

 

Бо який пожиток тілом голод знати,

А без добрих вчинків духом умирати?

 

І який пожиток від їди здержаться,

А на блуд і здирство пильно поспішаться?

 

І який пожиток, щоб лиця не мити,

А в холодну пору голого не вкрити?

 

І яка заслуга, що в нас тіло сохне,

А у нас голодний під порогом дохне?

 

Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті

Гаряче молиться, к богу припадати,

 

Поки там під тином з голоду та стужі

Умирають бідні, зойкають недужі?

 

IV. «Як у хвилі сумніву і муки…»

 

 

Як у хвилі сумніву і муки

Вчитель мудрий не найдесь тобі,

То приймай потіху і науки

З простих уст, загублених в юрбі.

 

Як на місто військо йде вороже,

І побачить в полі простий люд,

І біжить до міста, як лиш може,

І кричить: «Тікайте! Ворог тут!» -

 

Чи ж тоді всі мудрі, всі багаті

Не послухають тих простаків?

Чи на крик їх не почнуть тікати

Критися за мур, за частокіл?

 

А якби хтось згорда став казати:

«Що там знає та невчена мразь?

Відки має право так кричати?

Чи на те їх слав у поле князь?»

 

І, гордуючи простацьким криком,

Сам лишився б в гордощах марних

І попався б ворогам у руки,-

Чи не був би се дурний з дурних?

 

V. БАГАЧ

 

 

1

 

Свічку поставив ти в церкві

перед образами, багачу!

Добре зробив ти: ось бач,

ярко та свічка горить.

 

Глянь, ось убогий до церкви прийшов,

що його ти покривдив -

Сплакав і важко зітхнув -

свічка погасла твоя!

 

 

2

 

Вбогому даток ти дав, о багачу:

се добре зробив ти!

Глянь, онде слуги твої,

твоїх волів пасучи,

 

Потратували всю ниву

убогого твого сусіда,

Що через кривди твої

мусить по жебрах іти!

 

Глупий! Ти бога здурити гадаєш

сим датком мізерним,-

Кривда ж твоя наче грім

супроти тебе гримить!

 

VI. «Серцем молився Мойсей…»

 

 

Серцем молився Мойсей

і скорботою духу цілого;

І говорив йому бог:

«Що так до мене кричиш?

 

Хоч ти заціпив уста

так, що й слова вони не говорять.

Але я чую аж тут,

як твоє серце кричить».

 

VII. «Гнів - се огонь...»

 

 

Гнів - се огонь. Чим більше дров кладеш,

Тим ярче полум’я лютує ясне;

А перестань докидувати дров,

Як стій загасне.

 

Як моряки в час бурі все з судна

У море мечуть, щоб судно влегшити,

А стихне буря, жаль їм стане страт,

Почнуть тужити,-

 

Так і гнівний у лютому розпалі

Не тямить, що здорове, що боляче;

А гнів мине,- згадавши, що накоїв,

Запізно плаче.

 

VIII. «Немає друга понад мудрість…»

 

 

Немає друга понад мудрість,

Ні ворога над глупоту,

Так, як нема