Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

звита в клубок, що в щілині

Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,

Та голос в горлі задушив переляк.

Рад був молиться, та тривога вбила

Побожну думку. Наче труп холодний,

Він висів, певний, що в найближчій хвилі

Коріння миші підгризуть, гадюка

У ногу вкусить, сил його не стане,

І вниз він упаде, змії в пащеку.

 

А втім - о диво! На гілках берізки

Побачив той нещасний чоловік

Гніздо чмелів. У щільнику малому

Було там трохи меду, а чмелі

Всі полетіли в поле за пожитком,

І закортіло чоловіка того

Покушать меду. Він всіх сил добув,

Піднявся трохи вгору, і устами

Досяг щільник, і ссать його почав.

І враз немов рукою відняло

Йому від серця. Солодощі меду

Заставили його про все забути:

Про льва, що вив йому над головою,

Про миші, що його підпору гризли,

І про дракона, що внизу грозив,

І про гадюку, що у стіп сичала.

Про все, про все забув той чоловік,

Найшовши в тих краплинах медових

Несказанну, високу розкіш раю.

 

Готама Будда, Азії світило,

Очима духа бачив сю пригоду

І своїм вірним так про неї мовив:

«Сей чоловік, брати,- то кождий з нас.

Життя важке, природа нам ворожа

І тисячі пригод і небезпек

З усіх боків усе нас окружають,

Як того мужа, що там в балці висів.

Голодний лев над нами - то є смерть;

Дракон внизу - то вічне забуття,

Що кождого нагрожуєсь пожерти,

А миші, чорна й біла,- день і ніч,

Що ненастанно вік наш підгризають,

А та гадюка під ногами, браття,-

То наше власне тіло, непостійне,

Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі

Назавсіди відмовить може служби.

А та берізка, за яку вчепившись,

Міркуємо спастися від заглади,-

Се людська пам’ять - щира, та коротка.

Нема нам виходу із того горя,

Нема рятунку. Та одно лиш нам

Лишилось те, чого ніяка сила,

Ніяка нам пригода взять не може:

Се чиста розкіш братньої любові,

Се той чудовий мід, якого крапля

Розширює життя людське в безмір,

Підносить душу понад всю тривогу,

Над всю турботу із-за діл минущих -

В простори, повні світла і свободи.

Хапайте сквапно краплі ті, брати!

Бо лиш в тому, що серце ваше чує,

Чим груди повні, чим душа живе,

У розкоші любові і бажання,

В братерстві, у надії, у змаганні

До вищих, чистих цілей є ваш рай».

 

II. ПРИТЧА ПРО ВІРУ

 

 

На Цейлоні святому

Є кипарис високий,

Розкішний, тисячлітній,

У світі одинокий.

 

Журчить з його коріння

Малесенький поточок;

Ніхто не тямить, щоб він

Зронив один листочок.

 

Як перший лист ізронить,

То твердо вірять люде:

Хто з’їсть отой листочок,

Той вічно жити буде.

 

І довгі вже століття

Побожнії буддисти

Стоять під кипарисом,

Читають акафісти.

 

Звернувши очі вгору,

Перебирають чотки

І ждуть, аж з кипариса

Впаде той лист солодкий.

 

І ждуть собі безсмертя,

І мруть один за одним,-

Нові приходять з серцем,

Прагнущим і голодним.

 

І ждуть того листочка -

Ніяк не відірветься!

І ждуть, і мруть в тій вірі,

Що хтось його дождеться.

 

III. ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ

 

 

До Йосифа в Єгипті так

Сказав облесливий дворак:

 

«Ах, пане, страх тебе люблю

За добрість, за красу твою!»

 

Та Йосиф знав ціну тих слів

І дворакові відповів:

 

«Минувше ти збудив сумне…

Мій друже, не люби мене!

 

Отець любив мене й жалів -

За се братів на мене гнів.

 

За се в рові я смерті ждав,

За се невольником я став.

 

Потім Пентефрія жона -

Любила страх мене вона,

 

Та за любов її дарму

Попав я на сім літ в тюрму.

 

Тож нині… щиро признаюсь,

Любві твоєї страх боюсь!»

 

IV. ПРИТЧА ПРО КРАСУ

 

 

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

 

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя - жіноча краса.

 

Тільки мудрість, наука і старші літа

Подають проти неї міцного щита».

 

Арістотель-мудрець по садочку гуля,-

Бач, Аглая іде і очима стріля!

 

Та Аглая, котрої надземна краса

Звеселяє людей і самі небеса;

 

Та їдких її слів і шпаркого ума

Всі боялися, навіть цариця сама.

 

Арістотель дівчині гаразд придививсь,

Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

 

І промовив: «Аглає, благаю, молю!

Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

 

На часок-волосок вволи волю мою,-

Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»

 

Усміхнулась Аглая. «Се ж почесть мені,

Що на мні зупинив свої очі ясні

 

Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,

Що умом обняв землю, зглибив небеса.

 

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,

Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

 

По саду тім, де в’ються доріжки круті,

Півгодини мене повози на хребті».

 

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!

Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

 

І хламиду він зняв, і рачкує піском,

Його очі Аглая закрила платком,

І сидить на хребті, й поганяє прутком.

 

Так заїхали враз аж на площу садка,

Де під тінню