Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

лахмітті,

І стали нарікати на царя.

 

Одного дня поклав він перед ними

Дві скриньки. Перша, щирозолота,

Ясніла від каміння дорогого;

Друга ж була звичайна, дерев’яна,

А шпуги позаливані смолою.

 

І мовив цар: «Мої міністри любі,

Котра з отсих скриньок вартніша буде?»

 

І одноголосно сказали всі:

«Авжеж вартніша сяя золота!

Як можна, царю, навіть прирівняти

До тої позасмоляної скриньки!»

 

То цар велів скриньки повідчиняти.

І глянь: у золотій лежало стерво,

Гидке, вонюче, так що мимоволі

Усякий аж ухопився за ніс.

 

А в смоляній лежали гарні перли,

І пахощі, і дороге каміння

Безмірної ціни. І дивувались

Міністри, генерали та вельможі.

 

А цар сказав до них: «Ну, що ж тепер?

Чи справді скринька золота вартніша?»

 

І, строго глянувши на них, сказав:

«Ся скринька золота - се ви, панове!

Назверх коштовна, гарна та блискуча,

Внутрі ж у вас незгоди, гниль і зрада.

 

А ся засмолена - се ті аскети,

Ті жебраки, старці та богомільці,

Що зверхньої краси давно зреклися,

Зате з душі своєї гнів, і зависть,

І пристрасть випололи, наче хопту,

А досвідом і розмислом глибоким

Свій ум, неначе сонце, прояснили».

 

Та ось вам, золоті скриньки, наука -

Не надто гордувати смоляними,

Поки не бачили тих пахощів,

Перел, клейнотів, що є в них укриті.

 

IX. ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ

 

 

Стрілець сильце заставив,

Спіймалась пташка вмить;

Він взяв її, щоб зараз

Головку їй скрутить.

 

Залебеділа пташка:

«Ой, стрільче, стій, пожди!

Я пташечка маленька,

Що з мене тут їди?

 

Пусти мене на волю,

Я дам тобі за те

Три добрії науки

На все твоє життє».

 

Стрілець мій здивувався:

«Чи бач, ся дробина

Мене навчати хоче!

Ну, що там зна вона?»

 

І мовить: «Добре, пташко!

Коли з твоїх наук

Я хоч що-то змудрію,

Тебе пущу я з рук».

 

І мовить птах: «Не жалуй

За тим, чи зле, чи гоже,

Що сталось раз і більше

Відстатися не може».

 

Стрілець подумав: «Правда!

За тим жаліть не гоже,

Що сталось раз і більше

Відстатися не може».

 

І мовить птах: «Не рвися,

Завдавши серцю скрути,

Що зробиш - розробити,

Минуле знов вернути».

 

Стрілець подумав: «Правда!

Шкода бажань і скрути:

Що зробиш - не розробиш,

Що сталось - не вернути».

 

І мовить птах: «Ніколи

Не вір ні в які дива:

Не вір ні в яку вістку,

Що просто неможлива!»

 

Стрілець подумав: «Правда!

Чимало плещуть дива,

А розміркуєш - скажеш:

«Ся сплітка неможлива!»

 

«Гаразд,- сказав він,- пташко!

Не злі твої науки,

Лети ж собі й стрільцеві

Не попадайся в руки».

 

І пурхнула пташина,

На близькій гілці сіла

І, до стрільця звернувшись,

Таке йому повіла:

 

«Ей, та й дурний ти, стрільче,

Що дав мені здуриться!

А мною ти, небоже,

Міг добре поживиться!

 

Бо знай, в моїй утробі -

Якби ти знав отсе! -

Є перла так велика,

Як струсове яйце!»

 

Стрілець аж зойкнув з жалю:

«А, що ж я наробив,

Що так без застанови

Великий скарб згубив!»

 

І він підбіг під гілку

І скочив, що є сил,

Щоби спіймати пташку,-

Та ба, не має крил!

 

А потім мовив: «Пташко,

Пташиночко моя!

Вернись до мене! Буду

Тобі за батька я.

 

У клітку золотую

Всаджу тебе я сам

І все, чого захочеш,

Тобі я радо дам!»

 

Пташина відповіла:

«Дурний ти є, як був!

Всі три мої науки

Відразу ти забув!

 

Зробив ти добре діло,

Мені летіть велів,-

І зараз по хвилині

Сам того пожалів.

 

А потім забажав ти

Мене дістать ще раз

І просьбою вернути

Назад минулий час.

 

А чом? Бо несуразним

Повірив ти словам,

Що в мні є перла, більша

Удвоє, ніж я сам».

 

X. ПРИТЧА ПРО РАДІСТЬ І СМУТОК

 

 

Два сусіди жили поруч себе рядом:

Сей весілля справляв, а другий похорон.

 

В одній хаті ридання і плач над мерцем,

В другій хаті музика і спів над вінцем.

 

Тут на мари мертвого кладуть і голосять,

Там до шлюбу рушають і дари виносять.

 

Одним шляхом везуть і труну й молодят,

Один піп погребе й буде шлюб їм давать.

 

І веселі й сумні вернуть з церкви ураз,

І певнісько сі й ті спільно вп’ються за час.

 

Се не казка, брати, тільки образ, мабуть,

Як у парі в житті смутки й радощі йдуть,

І сі й ті до одного кінця нас ведуть.

 

XI. ПРИТЧА ПРО ПІСТ

 

 

Раз цар один на ловах заблудився

Посеред гір і не було нікого

При нім, щоб з ним хоч словом обмінився.

 

І зголоднів. А мав з собою много

Їди, та страва в рот йому не йшла,

Бо він обідать звик серед шумно́го

 

Кружка жінок і слуг. Та ось з села

Далекого пастух іде до стада,

І стежка повз царя його вела.

 

І цар зрадів. «А ось мені розрада!»