Анатолій Григорович Костецький - Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький

чимало, звелися навшпиньки.

— Є! — почувся Вітьків радісний шепіт.

Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно

підтягнувся і блискавично перекинув тіло на козирок. Ще якась мить — і Гриня був у нього в руках!

— Славі — слава! — закричали ми. — Хай живе найкращий гімнаст у світі!

І тільки тут я раптово помітив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми діставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кілька разів і до цього — він, мабуть, мешкав у сусідньому будинку, — тож вирішив гукнути його до нас. Але він раптом немов ошпарений сіпнувся й так дременув — аж п'яти заблищали!

“Так це ж він, — одразу здогадався я, — колишній хазяїн Грині!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бідолашного птаха з дому!”

Я хотів був кинути йому навздогін кілька “гарячих” слівець, та мене збив Славко.

— От що таке гімнастика! — гордо сказав він, коли спустився. — Рекомендую всім: найкращий вид спорту!

Ми дружно погодились і відразу ж вирішили гуртом записатись на гімнастику.

— А дівчат беруть? — захвилювалась Вітуня.

— Візьмуть, — заспокоїв її Славко. — Я за тебе попрошу.

Ми ще погомоніли про Гриню, про Славчин подвиг і про користь гімнастики та розійшлися по домівках — уроки вчити. Наближались весняні канікули, і нам не хотілося псувати оцінки за чверть.

Канікули — це добре, але…

Третю чверть я закінчив майже на “відмінно”. Чому майже? Бо зі співів та малювання в мене були четвірки.

Зі співами ясно. Голосу та слуху в мене ніколи не було. “Викапаний тато!” — казала мама, коли ми з ним “давали концерт”, тобто співали дуетом і натирали підлогу.

А з малюванням сталася прикрість.

Наприкінці чверті нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засів за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у житті, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свій малюнок, прийшов Славко.

— Малюєш? — поцікавився він.

— Малюю, — відповів я. — Вже кінчаю.

— А в мене не виходить.

— Чому? — здивувався я.

— Та знаєш, — пожалівся Славко, — спершу я намалював, а потім подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала — з цукром, хіба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нічого не вийшло.

— Та невже? — посміхнувся я.

— А ти сам спробуй! — розсердився Славко й пішов.

А я сів за стіл і почав думати: як же й справді намалювати чай, щоб видно було, що він із цукром? Але нічого не придумав. Тоді я просто написав на малюнку: “Ц_е_й ч_а_й — і_з ц_у_к_р_о_м!”

— Почепцов! — викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. — Це що за жарти? — І він тицьнув мені мій малюнок.

— Це не жарти, а “Чай із цукром”, — сказав я.

— А де видно, що він із цукром?

— Так я ж написав!

— Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас у_р_о_к м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! — обурився вчитель і вліпив мені трояка. В результаті— четвірка у табелі.

Та коли не зважати на це, все було не так і погано. Мама раділа й дивувалася, чому я раптом зробився майже відмінником. А тато навіть промову виголосив — про позитивний вплив домашніх тварин на учбовий процес.

А наступного дня…

А наступного дня тато рано прибіг з роботи й весело сповістив, що його посилають у відрядження до Чернігова. Мама страшенно зраділа й одразу вирішила, що ми поїдемо всі разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернігові живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусі та й Чернігів оглянемо.

Ідея була чудовою, коли б не… Гриня! Взяти його з собою — неможливо. Не кидати ж напризволяще!

— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть…

Славко й справді радо погодився взяти Гриню до себе на час канікул.

— Тільки гляди, — попередив я, — не випускай його більше! Та годувати не забувай.

— Все буде нормально! — поклявся Славко. — їдь і не переживай.

І я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернігова я думав про Гриню. “Бідолаха, — думав я, — як він без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?”

У Чернігові в нас було стільки справ, що я, чесно кажучи, навіть інколи забував про Гриню. Та канікули збігли швидко, татове відрядження — теж, і ми поїхали додому. І знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тільки-но ми помилися з дороги й розпакували валізки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вікно!

Славко зустрів мене чомусь не дуже радісно.

— Повернувся, мандрівник, — пробурмотів він замість вітання.

— Повернувся! А чого ти став такий гордий?

— Який там гордий! — відмахнувся Славко. — З Гринею щось не те…

— Як не те?! — злякався я. — Що з ним? Кажи! Де він?

— Заспокойся, он він, у коробці. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тільки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

— Де коробка? — перебив я Славка.

— Он у кутку…

Я побіг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидів у куточку, весь наїжачений і дуже сумний.

— Гриню, — покликав я тихенько, — я приїхав. Привіт!

Він тільки скоса позирнув на мене.