Анатолій Григорович Костецький - Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький

згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, — і лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. І зовсім не боляче, от аніскілечки не боляче, а по-дружньому, по-рідному!

Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за півхвилини, і він здався мені таким солодким, як ніколи. Тут я поглянув на годинника — і вчасно! Була вже восьма. Я хутко зібрав портфель, попрощався з граченям, зачинив двері на о_б_и_д_в_а замки й поспішив до школи.

На вулиці я раптом пригадав, що не вивчив заданого вірша, а Тетяна Микитівна може викликати мене. Я на ходу витяг підручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис під пахвою, розгорнув книгу на потрібній сторінці й прочитав:

Поздняя осень.

Грачи улетели…

Ну й дива, так це ж про граків! Я кілька разів пробіг очима сторінку, й вірш сам собою запам'ятався. І так міцно, що я не сумнівався: розбуди мене серед ночі та спитай — зразу ж його прочитаю!

До класу я влетів разом із дзвоником.

Захеканий, привітався зі Славком і важко бухнувся на лаву.

— Ну що, вивчив? — замість вітання поцікавився Славко.

— Ще й як! — гордо відповів я. — Навіть повторювати не буду.

— Тоді підніми руку, я не встиг, — прошепотів Славко мені на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитівна.

Все обійшлось якнайкраще! Таки щастя на світі є! В цьому я нарешті переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятірка за вірш теж чогось варта. І по-третє, я врятував Славка. Отримай він двійку — і тренер не пустив би його на гімнастику, поки не виправить. А Славко ж без гімнастики — як риба без води!..

Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навіть черевики виспівують, а перехожі всміхаються тобі, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрібен!

Зрозуміло, перш за все я потрібен татові й мамі. Та одне — бути потрібним батькам і зовсім інше — граченяті. Мамі й татові я потрібен, бо я їхній син… А граченяті — щоб я п_і_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобі є про кого п_і_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!

Я припустив дужче й уже за кілька хвилин був коло дому. Тільки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, і мені стало кепсько. Я уявив, що хазяїн відшукався та забрав граченя. І коли я зайду в квартиру, на кухні стоятиме порожня коробка з-під телевізора.

Наляканий цими думками, я забув про ліфт і майже злетів на восьмий поверх.

Важко писати об'яви!

— За тобою що, вовки женуться? — спитала мама, відкриваючи мені двері. — У тебе ж є ключі. Чи ти загубив їх?

Ні, не загубив, а просто забув про них.

— Де в_о_н_о?! — гукнув я.

— Хто “воно”? — здивувалася мама.

— Граченя!

— Де ж йому бути: сидить і кашу наминає, — посміхнулась мама, коли зрозуміла причину мого хвилювання. — Мий руки та сідай обідати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.

Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя — так розпашівся! — і поспішив до мами.

— Бач, куди вилізло! — кивнула мама на карниз. Я глянув на вікно й побачив, що граченя сидить під самісінькою стелею і спокійно чистить своє чорне, аж металеве, пір'я.

— Привіт! — гукнув я до нього.

Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком і радісно зойкнуло:

— Кр-ри-и!

На його мові це, мабуть, означало: “Привіт! Я за тобою скучило”.

— Якщо воно так галасуватиме, — невдоволено зауважила мама, — ми всі поглухнемо.

— Мамочко, — запевнив я, — це воно просто за мною скучило. А насправді воно дуже спокійне!

— Сідай, борщ охолоне, — перебила мама й сіла навпроти мене. — Отже, — почала вона урочисто, — ми з татом вирішили…

— Мамочко, люба! — вигукнув я, та мама обірвала мій запал:

— Я не скінчила! Так от, ми його лишаєм, але при одній умові: доглядатимеш його ти сам…

Я знов одкрив рота — запевнити, що кращої умови й не придумати, — але мама строго підняла палець, і я став слухати далі.

— …І, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження — і…

— Жодного! — не втерпів-таки я. — Жодного зауваження від сьогодні! Зараз побачиш…

Я вискочив із-за столу й вибіг у коридор, де стояв мій портфель.

— Як ти гадаєш, мамо, що це? — гордо простягнув я мамі щоденника.

— Ой! — тільки й сказала мама, наче не вірила очам своїм. — П'ятірка! З літератури! Дай я тебе поцілую, дитинко!

Знов — “дитинка”! Але я вдав, ніби не чув, і повис у мами на шиї.

— Отже, домовились, — сказала мама, коли нарешті звільнилась од моїх обіймів. — І щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти відповідаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!

Яке хороше слово — “все”! Кращого я, мабуть, і не чув. Зрозуміло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_і_б_е_н граченяті! От тільки крила… Сказати мамі чи ні?

— Мам, — нерішуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такі хвилини її краще не турбувати, — послухай, будь ласка!

— Хіба ми не домовились? — озирнулась мама.

— Так, але, знаєш, у граченяти… крила підрізані.

— То що? — не зрозуміла мама.

— А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!

— Справді, — здивувалась мама. — Як я не помітила?! Значить, воно від когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн відшукається. А ти зроби ось що… — Мама на мить задумалась і закінчила: — Напиши об'яву та повісь на парадні двері. З такими крилами