Анатолій Григорович Костецький - Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький

— Ну як? — поцікавився Вітько.

— Вищий клас! — гигикнув Славко.

— Карл-сон-чик наш! — продекламував Сергій, і ми ще дужче розреготалися.

Тут Вітько зрозумів, що сміємося ми не з віршів, а 8 нього, товстого й червонощокого, мов дівчисько. Він схлипнув і кинувся геть. За кілька днів ми помирились, але віршів своїх Вітько нам більше не читає.

“Нічого, — думав я, — аби не кидав писати. Стане колись всесвітньовідомим, і ми згадаємо, як чули його перший виступ!”

Такий він, наш Вітько! Тож ясно, що придумати якесь там ім'я — для нього пусте!

Нарешті всі надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в двері. Я попросив хлопців зачекати й побіг відкрити.

За дверима стояв незнайомець. Під пахвою в нього був чорний облізлий портфель, а на голові сидів чудернацький зелений капелюх.

— Здрастуйте, молодий чоловіче! — якось надто ввічливо привітався він. — Це ви — Юрко Почепцов?

— Так, — відповів я.

— І це ви повісили об'яву?

— Яку… об'яву? — почав я, та раптом усе зрозумів. “Він! Хазяїн Грині!..” — подумав я, і в грудях мені похололо…

— Може, запросите мене до квартири, чи так через поріг і розмовлятимем? — порушив тишу незнайомець.

— Вибачте! — знітився я. — Заходьте, будь ласка.

— А це що за збори? — поцікавився він, коли побачив хлопців.

— Ніякі не збори! — заперечив я. — Ми просто так… Ви проходьте на кухню, воно там.

— Що — “воно”? — здивувався незнайомець.

— Не “що”, а “хто”! — поправила його Вітуня. — Бо воно живе.

— Звісно, “хто”! — сказав я. — Ваш Гриня.

— Пробачте, але я не дуже розумію, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене ніяких Гринь!

— Як нема?! — здивувався тепер Сергій. — А ваше граченя?

— А, так ви про граченя! — нарешті зрозумів незнайомець. — Так би й казали, а то “воно”, “Гриня”! А ви чому, власне, вирішили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?

— Звичайно, знаємо! — відповів Славко. — Ви його хазяїн.

“Поганий хазяїн!” — подумав я, та змовчав.

— От і не вгадали! — посміхнувся незнайомець. — Я — ваш новий кербуд! Хе-хе…

— Ви… правду кажете? — не повірила Вітуня.

— Дівчинко! — суворо обірвав її кербуд. — Запам'ятай: Зіновій Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!

— Вибачте нас, Зіновію Всеволодовичу! — загомоніли відразу всі. — Ми теє… ну, ми того…

— Я бачу, що ви “теє” і трохи, мабуть, “того”, але, — і він подивився на мене, — запам'ятайте раз і назавжди, громадянине Почепцов: ніяких об'яв без мого дозволу вивішувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районі, біля першого парадного є спеціальна дошка для об'яв та оголошень. Двері — не для цього! Ясно?

— Ясно! — відповіли ми як один.

— Тоді бувайте і про це не забувайте! — заговорив раптом віршами кербуд і сам здивувався. — Ти ба, поет!.. Ну добре, пішов. А об'явочку зніміть, “товариші громадяни”!

— Здається, в_с_е! — сказав Славко, і ми полегшено зітхнули.

— Нам теж час. Бувай! — попрощалися хлопці. — А об'яву ми знімемо.

Вони помахали Грині — н_а_ш_о_м_у Грині! — і пішли, а я нагодував граченя й сів за уроки.

Скоро прийшов тато.

Він зазирнув до кухні й одразу — точнісінько як я у хлопців — спитав у мене:

— Ну як?!

— Люкс! — відповів я Сергієвим слівцем, і тато щасливо посміхнувся.

— Ти уроки робиш? — помітив він. — Роби, роби, потім розкажеш.

Тато відрізав хліба й сиру, налив чаю і спитав:

— Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним… з граченям?

— Звичайно, можна! — щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мріяв про щось живе.

— Я трошки, поки ти вчиш, — зрадів тато, взяв коробку з Гринею і поспішив до себе.

А коли я впорався з уроками, ми з татом сиділи на кухні й розмовляли. Я розповів йому про всі наші пригоди. А потім тато розповів мені про граків.

Виявляється, вони живуть майже по всіх куточках Радянського Союзу, а навесні прилітають найпершими. Гніздяться вони величезними колоніями і з року в рік повертаються на старі місця. Граки знищують шкідливих комах, очищають ліси й поля. І що цікаво — їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кілька слів.

— Тату, а давай Гриню навчимо, — попросив я.

— А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а він нам: “Привіт!” Або хтось питає, як його звуть, а він “Гриня!” Здорово?..

— Здорово! — погодився я. — А як його вчити?

— Не так і просто, — зізнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.

— Та він кращий за всіх! — захоплено вигукнув я.

— Навіть за нас із мамою? — примружився тато.

— Ой, що ти! Гриня кращий за всіх граків.

— Коли так — навчиться! — погодився тато й пішов зустрічати маму з роботи. А я прибрав на кухні, склав на завтра портфель, підкинув Грині сиру — раптом їсти схоче! — і пішов спати.

Сьогодні я заснув одразу. Навіть не чув, коли прийшли батьки. І всю ніч мені снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на світі.

Тепер дні минали швидко й весело. А з ними непомітно промайнули осінь та зима.

Гриня став уже зовсім нашим і тільки-но помічав когось, як