Анатолій Григорович Костецький - Постукай у моє вікно!, Анатолій Григорович Костецький

кажучи, я терпіти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третій клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумів: доля граченяти в її руках.

— Звідки воно? — кивнула мама на птаха. І я все розповів…

Мама дослухала мене, вихопила тарілку з-під носа граченяти й зігнала його на підлогу. Потім витерла стіл і сказала:

— Щоб завтра цього “фругілегуса”, чи як там його, в нашому домі не було. Все!..

Ох, це мамине “все”! Я добре знав із власного досвіду: коли мама сказала “все!”, проси не проси, нічого не буде. Своїм “усе” мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кінчились і мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кінчалося цим словом. Як кінчалося? Будь ласка! Папуга й досі живе в “Зоомагазині” та зносить усякі знущання відвідувачів. Собака? Хтозна, де він тепер тиняється, бідолашний… А за папугою та собакою розтанули мрії про ключку, новий велосипед і спінінг. Я розумію: “вчителька й молодший науковий співробітник — не мільйонери”, як любить повторювати мама, і не можуть задовольняти всі примхи сина. Але ж хоч інколи, хоч раз на місяць… Де там! Не везе мені, й годі!..

— Ось, хай ночує, — обірвала мої думки мама й дала мені величезну картонну коробку з-під нашого телевізора.

— Сподіваюсь, воно звідси не вилізе й не здійме серед ночі галасу? — додала мама й пішла до себе.

Тато винувато поплескав мене по спині, підморгнув мені та пішов за мамою.

А я взяв граченя, яке вже не тікало від мене, і посадив у коробку.

Нова домівка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пір'я й заснуло.

Ще хвилин п'ять я стояв над ним і розглядав його чорне, ніби металеве пір'я, що м'яко виблискувало при світлі. Мені раптом закортіло погладити його. Я нахилився над коробкою і ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало “на добраніч!”, і знов заснуло. Тоді я вимкнув світло на кухні, побажав доброї ночі батькам і теж пішов спати.

Ліжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав і думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нічого придумати не зміг.

Записка від мами

Ранок видався веселим і сонячним, але я не зрадів цьому. Коли б ішов дощ, граченя лишилось би в нас, а так…

Я встав і поспішив на кухню, до коробки. З неї чувся стукіт. Певне, граченя вже прокинулось і стрибало по своїй домівці. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й іще чорнішого, аніж учора. Перед ним стояла тарілка з кашею. Видно було, що граченя вже поснідало: по всій коробці валялися крихти.

— Привіт! — сказав я граченяті.

— Кр-ри-и! — відповіло воно раптом і радісно замахало крилами.

І тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так і є. Крила йому хтось підрізав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!

Годі й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надії, що граченя буде моїм. Я пустив його на підлогу, а сам пішов до ванної, умився, вдягся, прибрав ліжко та повернувся до кухні — снідати.

Вдома знов нікого не було…

Як мені це надокучало! Майже ніколи не буває вдома батьків, — такі вони зайняті. Навіть ні з ким поговорити, коли тобі сумно. Не піду ж я до Славка о сьомій ранку! От і сиди собі й сумуй… Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками — автобус і метро. А мама вранці завжди кудись біжить — то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогодні пішла до перукарні чергу займати. В неї вечір у школі, й вона мусить бути красивою… Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачіска!

Я звик, що, коли вранці нема нікого, мама лишає записку. Ось, до речі, й вона! Ану, погляну…

“ПЕРШЕ: не забудь прибрати ліжко”.

Ну от, знов про ліжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю… Що ж там далі? Ага!..

“ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком”.

Звісно, сирок! Можна було й не писати…

“ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник і замикай двері на обидва замки!”

Щоразу — “обидва замки”, наче їх десять! Що там іще?

“ЧЕТВЕРТЕ: будь о третій вдома — є важлива розмова”.

Буду, куди ж я дінусь! Хіба що зі Славком пройшлися б, так у нього тренування, він з першого класу гімнастикою займається. Ну от, ніби останнє!..

“П'ЯТЕ: ми з татом учора вирішили — граченя залишається в нас”.

Мені аж дух перехопило! Я труснув головою і перечитав останні слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по білому:

“ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС”!

Я підскочив трохи не до стелі й заверещав:

— Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно — моє, моє, моє!..

Мабуть, я своїм вереском налякав бідолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток і навіть не ворушилось.

Я потанцював навколо столу, ще тричі вигукнув “ура!” мамі й татові й витяг переляканого птаха з його схованки.

— Ти уявляєш, як тобі пощастило! — почав було я, та зразу ж виправився. — Ой, вибач! Не тобі, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти — м_і_й, а я — т_в_і_й назавжди! Розумієш, на-зав-жди!..

І я мало не заплакав од щастя, але вчасно