Анатолій Григорович Костецький - Хочу лiтати!, Анатолій Григорович Костецький

Казкові пригодницькі повісті та повість-жарт українського радянського письменника про сучасних школярів, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародіями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця з інших світів.

Рецензент ЛАРИСА ПИСЬМЕННА

Найкраще у світі — не спати, коли знаєш: усі навколо давно поснули. Спить мама — підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне, бачить у сні, що вона — дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить, усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення. І хоч вона холодна — хто ж вам топитиме у травні! — Корнелій тулиться до неї і лагідно муркоче.

Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба — нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.

Я підходжу до вікна, розчиняю його — і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня — і сміливо зіскакую вниз, на траву.

На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..

Я міцно стуляю повіки й шепочу:

І коли я втрете нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем…

І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!

Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.

Так це ж Ігор!

— Еге-ге-гей! — загукав я до нього. Він почув мене і теж загукав:

— Еге-гей, привіт!

Потім швидко набрав висоту, розвернувся — і полетів назустріч.

Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали мурашки — та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!

Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати — і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш… Та й ранньої весни — теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.

Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: «Піднімайтеся вище, сюди!..»

І ми піднімалися, вище та вище…

Ми були самі на все небо.

Та й звісно — птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах — і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.

Так що лише зірки бриніли навколо нас.

І це зоряне мереживо манило нас, кликало — летіть! І ми летіли!

— Здорово! — пошепки мовив Ігор.

— Здорово! — погодився я, і ми наддали швидкості.

Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.

«Невже Наталка?» — подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.

Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.

— З першим польотом тебе! — привітався я.

— З теплою ніччю! — додав Ігор.

— Ой хлопчики! — зраділа Наталка. — І ви — теж?

— А ти гадала, ми гірші? — посміхнувся Ігор. — Давай приєднуйся — гайнемо до нашої липи!

Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа — наша липа!

— Може, сядемо? — запропонувала Наталка.

— Сьогодні не треба, — заперечив Ігор. — Давайте краще до Дніпра.

— До Дніпра, до Дніпра! — відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.

Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!

Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.

Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі «Москва».

Аж ось — лавра, а попід нею — чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори…

— Хлопчики, — озвалася раптом Наталка. — Час вертати.

І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає!

Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках.

Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.

«Не розучився за зиму!» — подумав задоволене, зручно