Анрі Шарьєр - Метелик

батогом з бичачих жил у правій руці. Це наглядач із числа в’язнів, який катує за наказом справжніх наглядачів. Він уособлює жах ув’язнених. Завдяки йому наглядачі мають переваги в тому, що можуть лупашити й шмагати людей, з одного боку, не стомлюючись, з другого, – не несучи відповідальності в разі смерті.

Пізніше, під час короткого перебування в лікарні, я почув історію цього звіра в людській подобі. Начальника в’язниці можна було привітати з вдалим вибором свого ката. Цей хлоп працював у каменоломні й мешкав у невеликому містечку Фландрії. Одного дня він надумав піти з цього світу, порішивши водночас свою дружину. Для цього скористався досить великою динамітною шашкою. Лягає спати поруч із дружиною, яка відпочиває, на третьому поверсі семиповерхового будинку. Дружина спить. Він запалює цигарку й підпалює шнур динамітної шашки, яку тримає в лівій руці між їхніми головами.

Гримить страшенний вибух. Результат: дружину довелося збирати просто ложкою, вона перетворилася буквально на фарш. Частина будинку обвалюється, під завалами гине троє дітей та сімдесятирічна старенька жінка. Решта мешканців отримують більш-менш серйозні рани.

Сам Трібуйяр утратив частину лівої кисті, від якої залишилися тільки мізинець і половина великого пальця, та ліве око й вухо. А ще був досить серйозно поранений у голову, що призвело до трепанації черепа. Після засудження він виконує обов’язки наглядача з числа в’язнів у дисциплінарних камерах-одиночках центральної в’язниці. Цей напівбожевільний може на свій розсуд розпоряджатися бідолахами, що потрапляють у його парафію.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот, один, два, три, чотири, п’ять, поворот… знову нескінченне ходіння від стіни до дверей камери.

Лежати вдень заборонено. О п’ятій ранку всіх будить пронизливий свисток. Треба встати, вмитися й ходити або сидіти на зафіксованій на стіні табуретці. Не можна навіть прилягти. Вища міра вигадливості пенітенціарної системи – ліжко піднімається й закріплюється на гачок у стіні. Таким чином в’язень не може прилягти й за ним легше стежити.

Один, два, три, чотири, п’ять… чотирнадцять годин крокування. Аби досягти автоматизму такого постійного крокування, треба навчитись опускати голову і, тримаючи руки за спиною, крокувати ні швидко, ні повільно, витримуючи довжину кроку, й автоматично крутнутися в одному кінці камери на лівій нозі, в іншому – на правій.

Один, два, три, чотири, п’ять… Порівняно з Консьєржері камери освітлені трохи більше, до слуху долинають зовнішні звуки, вони з дисциплінарного відділення, а деякі – із села. Уночі чутно свист та спів сільськогосподарських працівників, які повертаються додому, повеселілі після гарної дози сидру.

Я маю різдвяний подарунок: через тріщину в дошках, якими забито вікно, мені видно білі засніжені поля й кілька чорних дерев у світлі повного місяця. Наче типовий краєвид на різдвяній листівці. Під поривами вітру дерева позбулися снігового покриву, тепер їх видно дуже чітко. На загальному фоні вони схожі на великі темні плями. Різдво настає для всіх, навіть для частини в’язниці. Адміністрація зробила зусилля й для пересильних каторжан: нам дозволили купити по два брусочки шоколаду. Саме брусочки, а не плитки. Ці два шматочки шоколаду «Еґебель» і були моєю вечерею у святвечір 1931 року.

Один, два, три, чотири, п’ять… Караючий меч правосуддя перетворив мене на маятник, ходіння туди й назад по камері – це весь мій світ. Математично вивірено. Нічого, абсолютно нічого не повинно залишатись у камері. Зокрема, засуджений не може відволікатися на щось стороннє. Якби мене застукали на спогляданні крізь тріщину в дошках на вікні, то суворо покарали б. Напевно, вони мають рацію, адже для них я лише живий труп. За яким правом можу собі дозволити насолоджуватися природним краєвидом?

З’являється метелик, він світло-блакитний, з вузьким чорним ободочком, неподалік від нього, коло віконного скла, гуде бджола. Що ці створіння тут шукають? Вони наче збожеволіли від зимового сонця, хіба що їм холодно й вони хочуть потрапити у в’язницю. Метелик узимку – це відродження життя. Як йому вдалося не загинути? Яка безумна сміливість – сюди наблизитися. На щастя, у наглядача немає крил, бо їм недовго залишилося б жити.

Той Трібуйяр – жахливий садист, я передчував, що ми ще перетнемось. І, на жаль, не помилився. Наступного дня після відвідин тих двох чарівних комах я сказав, що хворий. Я більше не можу, мене душить самотність. Мені потрібно побачити чиєсь обличчя, почути чийсь голос, навіть неприємний, але голос, почути бодай щось.

Голий-голісінький у льодяному коридорі, обличчям до стіни, що не далі, як чотири пальці від мого носа, я стою передостаннім у шерензі з восьми осіб, чекаючи черги до лікаря. Мені хотілося побачити людей… Що ж, мені це вдалося! Наглядач підловлює нас якраз тієї миті, як я шепочу кілька слів Жуло, на прізвисько Довбня. Реакція рудого дикуна страшна. Ударом кулака ззаду він майже оглушив мене: оскільки я не чекав удару, то вдарився носом об стіну. Бризнула кров; підвівшись після падіння, я труснув головою, намагаючись збагнути, що трапилось. Оскільки я зробив жест протесту, той колос тільки того й чекав – ударом ноги в живіт збив мене на підлогу й взявся шмагати своїм батогом з бичачих жил. Витримати таке Жуло не може. І стрибає на нього, зав’язується бійка; оскільки Жуло зазнає поразки, наглядачі байдуже спостерігають за бійкою. Ніхто не зважає на мене, хоч я вже підвівся. Оглядаюся в пошуках чогось, що може послужити зброєю. Раптом помічаю лікаря, який нахилився над своїм кріслом, намагаючись роздивитися з оглядового кабінету, що відбувається в коридорі, а ще – як на каструлі під тиском пари піднімається кришка. Здоровенна емальована каструля стоїть на вугільній печі, яка обігріває кабінет лікаря. Пара з неї, вочевидь, має очищувати повітря.

Я миттю стрибаю до плити, міцно хапаю каструлю за ручки, які обпікають мені долоні, і одним махом вихлюпую кип’яток в обличчя наглядача-арештанта, який через бійку з Жуло на мене не зважає. Жахливий крик виривається з горла цього типа. Йому добряче дісталося. Він падає на землю й з великим зусиллям один за одним зриває із себе три вовняні светри. Коли настає черга третього, з ним злазить і шкіра. Комір светра вузький, і при намаганні його зняти віддирається шкіра з грудної клітки, частково з шиї й усієї щоки, що прилипла до вовни. Обварилось і його єдине око, тепер він геть сліпий. Нарешті він підводиться, бридкий, закривавлений, зі здертою шкірою; Жуло цим користується й з усієї сили ногою завдає йому удару в пах. Гігант падає, як підкошений, блює й пускає піну. Він своє отримав. А нам боятися більше нічого.

Двоє наглядачів,