Анрі Шарьєр - Метелик

віднині долинути до мене може один лише крик.

Двері відчиняються. На порозі старенький кюре. Ти не сам, ось перед тобою стоїть кюре.

– Добривечір, сину мій. Вибачай, що не прийшов раніше, я був у відпустці. Як ти?

Добрий старенький кюре невимушено заходить у камеру і, не вагаючись, сідає на матрац.

– Звідки ти?

– З Ардеша.

– Хто батьки?

– Мама померла, коли мені було одинадцять. Тато мене дуже любив.

– Ким він був?

– Учителем.

– Він живий?

– Так.

– Чому ж тоді ти говориш про нього в минулому часі, якщо він живий?

– Він живий, а я помер.

– О, не кажи так. Що ти зробив?

Блискавкою майнула думка, що казати про свою невинуватість смішно, тож швидко відповідаю:

– Поліція каже, що я вбив людину. Якщо вона так каже, це має бути правдою.

– Торговця?

– Ні, сутенера.

– І за якусь історію, що трапилась у злочинному світі, серед своїх, тебе засудили на довічну каторгу? Нічого не розумію. Це було навмисне вбивство?

– Ні, просто вбивство.

– Це неймовірно, бідолашне дитя. Що я можу для тебе зробити? Хочеш помолитися зі мною?

– Даруйте, панотче кюре, я не маю ніякого релігійного виховання й не вмію молитися.

– Бог любить усіх своїх дітей, хрещених чи ні. Повторюй за мною кожне слово, гаразд?

У його очах стільки лагідності, а округле обличчя випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовлятися, й, оскільки він став на коліна, я укляк поруч.

– «Отче наш, що єси на небесах…»

Сльози накотилися мені на очі; помітивши їх, добрий отець товстим пальцем підбирає на моїй щоці велику сльозину, підносить її собі до вуст і випиває.

– Твої сльози, сину мій, – найбільша нагорода, яку Бог послав мені сьогодні через тебе. Дякую.

Він підводиться й цілує мене в чоло.

Ми знову сидимо поруч на ліжку.

– Коли ти востаннє плакав?

– Чотирнадцять років тому.

– Чому саме чотирнадцять?

– У той день померла моя мама.

Він бере мою руку й каже:

– Прости тих, хто змусив тебе так страждати.

Я висмикую свою руку й мимоволі одним стрибком опиняюся посередині камери.

– О ні, тільки не це! Я ніколи їх не прощу. Хочете, я в чомусь зізнаюся вам, отче? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки те й роблю, що викомбіновую, коли і як звести зі світу всіх тих людей, які запроторили мене сюди.

– Ти так кажеш і в це віриш, сину мій. Ти ще молодий, дуже молодий. З віком прийде відмова від покарання й помсти.

Мине тридцять чотири роки, і я думатиму, як він.

– Що я можу для тебе зробити? – перепитує кюре.

– Порушити закон.

– Як саме?

– Піти в камеру 37 і сказати Деґа, щоб його адвокат подав прохання про переведення в центральну в’язницю в Кані, я зробив це вже сьогодні. Треба швидко виїхати з Консьєржері в якусь центральну в’язницю, де формуються конвої до Ґвіани. Бо якщо ми пропустимо перший корабель, наступного доведеться чекати тут, у в’язниці, аж два роки. Після зустрічі з ним вам треба повернутися сюди, панотче кюре.

– Причина?

– Скажімо, ви забули тут молитовник. Я чекаю відповіді.

– А чому ти так квапишся їхати в таке жахливе місце, як каторга?

Я пильно дивлюся на кюре, справжнього комівояжера Господа, і, впевнившись, що він не зрадить, кажу:

– Щоб швидше втекти, отче.

– Бог тобі допоможе, дитя моє, я певен, і ти почнеш нове життя, я це відчуваю. Я ж бачу, що в тебе очі хорошого хлопця, а душа шляхетна. Я піду в тридцять сьому камеру. Чекай на відповідь.

Він повернувся дуже швидко. Деґа погодився. Кюре залишив молитовник до наступного дня.

Сьогодні мені подаровано промінь сонця, він осяяв усю мою камеру. Завдяки цьому святому чоловікові.

Якщо Бог існує, чому він допускає, аби на землі жили такі різні людські істоти? Прокурор, поліцейські, полени, а ще кюре, кюре з Консьєржері.

Візит цього святого чоловіка мене підбадьорив і був корисним.

Результату наших прохань ми чекали недовго. Тижнем пізніше, о сьомій ранку, ми семеро стоїмо в шерензі в коридорі Консьєржері. Охоронці зібрались у повному складі.

– Догола!

Усі повільно роздягаються. Холодно, тіло вкрилося гусячою шкірою.

– Покладіть речі перед собою. Поворот, крок назад!

Кожен опинився перед пакетом.

– Одягайтеся!

Сорочку з тонкого полотна, що була на мені кілька митей тому, замінила широка негнучка сорочка з цупкого полотна, а мій гарний костюм – роба й штани з грубої вовняної тканини. Зникають і мої гарні черевики, замість них – пара сабо на босу ногу. Досі ми були як нормальні люди з виду. Дивлюся на шістьох інших – який жах! З особистістю кожного скінчено, за дві хвилини ми перетворилися на каторжників.

– Праворуч! Триматись у колоні! Уперед кроком руш!

У супроводі двох десятків охоронців ми виходимо у двір, де нас по одному розсаджують по вузьких відсіках тюремного автобуса. Ми вирушаємо до Больє – центральної в’язниці в Кані.

Кан. Центральна в’язниця

Одразу після прибуття нас заводять у кабінет начальника. Він чванливо сидить у кріслі за столом у стилі ампір на подіумі висотою метр.

– Струнко! З вами говоритиме начальник.

– Засуджені, ви в місці пересилки для в’язнів, які очікують відправки на каторгу. Це тюряга. Абсолютна постійна тиша, не чекайте нічиїх візитів, ні листів. Або піддатися, або зламатися. Вибирати між двома дверима: одні за гарної поведінки приведуть вас на каторгу, другі – на кладовище. У разі поганої поведінки таке: за найменшої провини шістдесят діб карцеру на хлібі й воді. Ніхто не витримав у карцері два сидіння поспіль. Хто має вуха, той почує, бувайте.

Тоді звертається до П’єрро-придурка, виданого Іспанією:

– Ваша професія на волі?

– Тореадор, пане начальнику.

Розлютований відповіддю, начальник горлає:

– Заберіть цього чоловіка! Силою!

Четверо чи п’ятеро фараонів миттєво збивають тореадора з ніг і лупцюють кийками, швидко тягнучи геть. Долинають його крики:

– Сучі сини, п’ятеро на одного, та ще й із палицями, виродки! – Іще: – А! – крик смертельно пораненого звіра, і все. Тільки звук тертя чогось, що тягнуть по бетонній підлозі.

Після такої сцени той, хто чогось не зрозумів, ніколи того не зрозуміє. Деґа стоїть коло мене. Рухом пальця, одного лише пальця він торкається моїх штанів. Я зрозумів, що він хотів сказати: «Будь обережним, якщо хочеш доїхати до каторги живим». За десять хвилин кожен з нас (окрім П’єрро-придурка, якого кинули до підвалу в гидотний карцер) опиняється в камері дисциплінарного відділення центральної в’язниці.

Нам з Деґа пощастило: наші камери поруч. Перед цим нас представили рудому одноокому монстрові під два метри на зріст, з новеньким