Анрі Шарьєр - Метелик

class="b">– Божевільний! Якщо ти відтарабаниш десять з п’ятнад цяти, вийдеш зовсім старим. Боїшся мук?

– Так, каторги боюсь і не соромлюсь у цьому зізнатися, Метелику. Бачиш, Ґвіана – прокляте місце. Щороку вісімдесят відсотків смертей. Конвой прибуває за конвоєм, у кожному від тисячі восьмисот до двох тисяч. Так і дивися, що підхопиш як не проказу, то жовту лихоманку чи дизентерію, що не лікуються, або туберкульоз, болотяну лихоманку чи інфекційну малярію. Якщо все це тебе омине, то дуже великі шанси, що тебе вб’ють, щоб заволодіти патроном, або загинеш при втечі. Повір, Метелику, я кажу це не для того, щоб тебе відрадити, але повір: я знав чимало чоловіків, що повернулись у Францію, відбувши незначні строки, по п’ять-сім років, і знаю, що розповідаю. На вигляд вони як справжні людські руїни. Дев’ять місяців у році вони проводять по лікарнях. Що ж до втечі, то це не так і просто, як багато хто собі уявляє.

– Я вірю тобі, Деґа, але вірю й у себе, тож довго там не затримаюся, не сумнівайся. Я моряк, я знаю море, і, будь певен, я не довго збиратимусь утікати. Ти гадаєш, що зможеш відсидіти у в’язниці десять років? Якщо й зменшать термін на п’ять, що ще не певно, вважаєш себе здатним це витерпіти й не збожеволіти через повну ізольованість? Наразі я сиджу в цій камері сам-один, без книжок, без можливості з неї вийти чи з кимось поговорити; двадцять чотири години щодня слід множити не на шістдесят, а на шістсот секунд, і навіть тоді це буде далеко не повна правда.

– Можливо, але ти молодий, а мені сорок два.

– Скажи відверто, Деґа, чого ти найбільше боїшся? Чи не інших каторжників?

– Чесно, саме так, Меті. Усі знають, що я мільйонер, тож чому б мене не вбити, бо, можливо, я ношу в собі тисяч п’ятдесят чи сто.

– Слухай, пропоную угоду. Ти обіцяєш не втрачати голову, я – постійно бути поруч з тобою. Ми підтримуватимемо один одного. Я сильний і спритний, з дитинства навчений битися, дуже добре володію ножем. Тож щодо інших каторжників не тривожся: нас не тільки поважатимуть, нас боятимуться. Для втечі нам ніхто не потрібен. У тебе є грошва, у мене також, я вмію користуватися компасом і керувати човном. Чого ще тобі потрібно?

Він дивиться мені просто в очі… Ми обнімаємося. Угоду укладено.

Кількома хвилинами пізніше двері розчиняються. Узявши свій вузол, Деґа йде у свій бік, я – у свій. Наші камери розташовані неподалік одна від одної, час від часу ми зможемо бачитись у перукаря, лікаря чи в каплиці в неділю.

Деґа попався на справі з підробкою облігацій Міністерства оборони. Один фальшивомонетник виготовляв їх дуже оригінально. Він відбілював п’ятсотфранкові бони й досконало друкував усі дані десятитисячних цінних паперів. Папір був однаковий, тож банки й торговці охоче їх приймали. Так тривало чимало років, фінансовий відділ прокуратури вже й не знав, що робити, доки на гарячому не піймали такого собі Бріуле. Луї Деґа жив собі спокійнісінько в Марселі, володіючи баром, у якому щоночі збирався цвіт південного злочинного світу і який слугував для міжнародних зустрічей великих пройдисвітів, мандрівників світу.

1929 року він був мільйонером. Якось увечері в бар прийшла добре вбрана гарна молода жінка. Вона хотіла бачити пана Луї Деґа.

– Це я, мадам, слухаю вас. Прошу пройти в іншу кімнату.

– Я дружина Бріуле. Він сидить у в’язниці в Парижі за продаж фальшивих облігацій. Я бачилася з ним у кімнаті для побачень у Санте, він дав адресу бару, сказав піти до вас і попросити двадцять тисяч франків на адвоката.

Отоді один з найбільших пройдисвітів Франції Деґа, відчувши небезпеку через появу жінки, якій відома його роль у справі облігацій, знайшов одну-єдину відповідь, якої не слід було озвучувати:

– Мадам, я не знаю вашого чоловіка; якщо ж вам потрібні гроші, ідіть на панель. З вашою вродою ви там заробите більше, ніж треба.

Обурена бідолашна жінка вибігла в сльозах геть. І розповіла про це чоловікові. Наступного дня роздратований Бріуле розповів усе, що знав, слідчому, офіційно звинувативши Деґа в постачанні фальшивих облігацій. Група з найбільш вправних поліцейських Франції сіла Деґа на хвіст. Місяцем пізніше Деґа, спеціаліст із підробки, гравер та одинадцять спільників були в той самий час у різних місцях заарештовані й ув’язнені. Вони постали перед судом присяжних департаменту Сени, процес тривав чотирнадцять днів. Кожного з обвинувачених захищав відомий адвокат. Бріуле жодного разу не змінив своїх свідчень. У результаті через нещасні двадцять тисяч франків та дурнувату відповідь найбільший зубожілий пройдисвіт Франції, який враз постарів на десять років, отримав п’ятнадцять років каторжних робіт. Саме з цим чоловіком я й уклав угоду – угоду на життя і смерть.

До мене навідався метр Реймон Юбер. Повна відсутність ентузіазму. Я нічим йому не дорікнув.

Один, два, три, чотири, п’ять, поворот… Один, два, три, чотири, п’ять, поворот. Минуло багато часу в метанні від вікна до дверей камери. Закурюю, відчуваю, що я усвідомлюю ситуацію, я врівноважений і здатний витерпіти будь-що. І обіцяю собі наразі не думати про помсту.

Залишимо прокурора там, де я зупинився, прикутим до ланцюга, закріпленого за кільце, що в стіні, якраз навпроти мене, бо я ще не вирішив, як змушу його здохнути.

Несподівано лунає крик, пронизливий, пройнятий неймовірним жахом, крик відчаю проникає крізь двері моєї камери. Що це? Наче крик людини під тортурами. Але ж тут не кримінальна поліція. Дізнатись, у чому річ, неможливо. Ці нічні крики мене ошелешили. Якими ж сильними вони мають бути, щоб проникнути через оббиті двері. Можливо, це якийсь божевільний. Ним так легко стати в цих камерах, де до тебе нічого не пробивається? Я голосно розмовляю сам із собою, запитуючи: «Якого дідька це тебе хвилює? Думай про себе, тільки про себе й свого нового союзника, про Деґа». Нахиляюся, випростуюся й сильно б’ю себе в груди. Мені дуже боляче, отже, усе гаразд: м’язи рук прекрасно функціонують. А ноги? «Можеш себе привітати, адже ти на ногах більше шістнадцяти годин і навіть не відчуваєш утоми».

Китайці вигадали краплю води, що раз за разом падає на голову. Французи вигадали тишу. Ліквідовують будь-який засіб відволіктися. Ні книжок, ні паперу, ні олівця, вікно з товстими ґратами повністю зашите дошками, окремі неширокі отвори пропускають трішки дуже розсіяного світла.

Страшенно вражений тим несамовитим криком, я, наче звір, метаюся по камері. І справді почуваюся всіма покинутим і буквально заживо похованим. Я сам-один, і