С. Швець - Переяславська Рада. 1654

старшини, всього 26 козаків, а від Кропивенського – 5 козаків, Гетьманського полку – один сотник, два козаки. Від інших полків ніхто з козаків не прибув до Переяслава. А від полків Уманського, Паволоцького й Кальницького взагалі нікого не було. Таким чином, полкової старшини присягнуло 37 чоловік, сотників – 97, решта – козаки, шляхта, духовенство, міщани.

Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан – чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.

Хмельницький і старшина, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники Української держави навіть зажадали від послів письмових підтвердженьїхніх словесних запевнень і обіцянок. 12 січня до московських послів прийшли генеральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист «за своєю рукою, щоб вольностям, і правам, і маєтностям бути як колись», оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, «кожному полковникові необхідно буде його показати, коли він приїде у свій полк». Коли такий «лист не буде виданий, то не можна буде посламїхати в місто приймати присягу, оскільки усім людям в містах буде в сумнів"». Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що і на яких умовах.

Та Бутурлін і на цей раз відмовився дати листа за своїм підписом, пославшись на те, що українці можуть вислати послів до Москви «бити челом» про свої «вольности».

Так описав хід переговорів у Переяславі боярин Бутурлін у своєму «Статейному списку». Деякі дослідники на основі інших історичних даних висловлювали припущення, що він у своєму урядовому звіті, може, й приховав якісь речі, зокрема про свою позицію щодо підтвердження прав і вольностей України. Царський посол робить акцент на тому, що він боронив престиж царя перед новими підданими, рішуче відмовившись присягати іменем царя. Бутурліну «с товарищи» царський уряд поставив в особливу заслугу вїх місії те, що вони зуміли умовити гетьмана зі старшиною відступитися від своїх вимог щодо присяги від імені царя. Насправді московські посли все ж таки змушені були піти назустріч наполегливим вимогам гетьмана та старшини і дати усно запевнення й обіцянки від імені царя, що, можливо, мало характер своєрідної присяги, як про це свідчить козацький літописець Самійло Величко (1720), – «з таким монаршим под. клятвою словом і упевненням», а також очевидець подій – києво-печерський чернець Макарій Криницький – «присягли навзаєм посли». В обіцянках послів був один важливий момент. У Переяславі посли запевнили, що будуть затверджені не лише «всі права і вольності» українців, одержані від польських королів у результаті військових і дипломатичних перемог з козацтвом, а й додаткові пільги. Богдан Хмельницький 17 лютого 1654 року, надсилаючи листа до царя, в наказі своїм послам повторив слова Бутурліна, що «царь большими вас свободами, державами й добрами пожалует, паче королей польских».

Генеральний писар Виговський теж нагадував українським послам обіцянку московських послів, дану в Переяславі. Однак головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким турбувалися про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права міждержавним договором. І, безперечно, їх дуже непокоїло, що повноважні московські посли в Переяславі відмовились укласти такий договір.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: Україну, її «гетьмана Богдана Хмельницького і Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати». Поняття «непорушні вольності» передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалося про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтверджувальні царські грамоти власникам маєтностей різного стану в Україні. У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумовлювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визначався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утримання козацької армати, а також ще про одне дуже принципове питання – збирання податків самими українцями.

13 січня гетьман зі старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийнявїх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина.

14 січня 1654 року Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177 (селяни не присягали), роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав до Києва, Ніжина і Чернігова приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців та чернігівців, повернувся до Москви. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в ряді міст проявилася опозиція і протистояння, наприклад у Чорнобилі на Київщині. У полках Полтавському і Кропив'янському царських урядовців навіть побили киями.

Український історик Ю. А. Мицик нещодавно знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 року. Один із цих свідків у двох листах повідомляє адресатові: «Сповіщаю, що Кропив'янський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві… Між простими людьми виникли значні заворушення…». «У чорнобильців, і тож дуже небагатьох, ґвалтом взяли присягу; тамтешні міщани, нерадо прийнявши московитів, роз'їхалися по різних містах і містечках, не присягали і присягати не хочуть. Вони заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому…» «Кияни теж цьому були противні і не хотіли йти до церков, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство… Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава,