Жорж Сіменон - Порт у тумані

з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!

— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Дуже радий, — машинально озвався той.

І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: «Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!»

Мер попрямував до шлюзу.

— Здається, Жоріс помер?

— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.

А ставлення було традиційне: ставлення великого цабе, котре в своєму ведмежому закуті вважає власну персону за пуп землі, одягається, як сільський феодал, і поблажливо віддає данину демократизмові, коли неуважно тисне руки або нерозбірливо бурмоче привітання місцевим жителям, запитуючи при нагоді про їхніх дітей.

— А вбивця вже у ваших руках?.. Кінець кінцем, це ж ви самі привезли Жоріса, це ви… Вибачайте, одну хвилину…

І він попрямував до службовця рибоохорони, якого, певно, мав за підручного, коли полював на качок, бо сказав йому:

— Весь очерет зліва виліг, і треба його випростати… Одна з підсадних качок нікуди не годиться… Сьогодні вранці була ледь жива…

— Слухаю, пане мер!

Він повернувся до Мегре, мимохіть потиснувши руку начальникові порту й буркнувши:

— Діла йдуть?

— Ідуть, пане мер.

— Отже, про що ми говорили, комісаре?.. Яка частка правди в усіх цих чутках про розколотий і оперований череп, про божевілля і не знаю що там іще?..

— Ви добре ставилися до капітана Жоріса?

— Він служив у мене протягом двадцяти восьми років; славний чоловік, педантичний служака.

— Чесний?

— Вони майже всі чесні.

— Скільки Жоріс заробляв?

— Важко сказати, адже була війна, яка все перевернула… В усякому разі, досить, щоб купити будиночок. І я міг би закластися, що він мав принаймні двадцять тисяч франків у банку.

— Не більше?

— На п’ять тисяч більше або менше… Не думаю.

Ворота шлюзу розсунулись, і пароплав був готовий увійти в канал, тоді як інший, що прийшов з Кана, мав помінятися з ним місцями й вийти у відкрите море.

Вечір видався напрочуд тихий. Люди проводжали очима двох співбесідників. З висоти свого судна англійські моряки безтурботно роззиралися на юрбиська на березі, а при тім встигали робити все необхідне для маневру.

— А яка ваша думка, пане мер, про Жюлі Леґран?

Пан Гранмезон трохи завагався, а потім відповів:

— Мале й дурне — їй запаморочилося в голові, бо Жоріс розбестив її своєю надмірною поблажливістю… Вона надто багато про себе думає… Хто його знає, що саме… В усякому разі, вона вважає себе не такою, яка є насправді…

— А її брат?

— Ніколи його не бачив… Всі мені кажуть, що він ледащо…

Шлюз залишився позаду, і вони вже наближались до невисокого муру, що огороджував будинок. Навколо нього гралися кілька хлопчаків, чекаючи початку цікавої вистави.

— Що спричинилося до смерті?

— Стрихнін!

Все єство Мегре дихало впертістю і затятістю. Він ішов не кваплячись, заклавши руки в кишені, міцно стиснувши в зубах люльку. Важка люлька пасувала до його масивного обличчя — в неї можна було натоптати майже чверть пачки світлого тютюну.

Білий кіт, що маніжився на нагрітому сонцем мурі, стрибнув і зник, коли чоловіки підійшли ближче. Мегре раптом зупинився.

— Ви не хочете заходити? — здивувався мер.

— Заждіть хвилину! Як ви вважаєте, Жюлі була коханкою капітана?

— Нічого про це не відаю! — відрізав пан Гранмезон дратливо.

— Ви часто приходили в цей дім?

— Ніколи! Жоріс був у числі моїх службовців, отже, в таких випадках…

Він усміхнувся так, як, на його думку, мав би всміхнутися великий сеньйор.

— Коли ви нічого не маєте проти, покінчимо з формальностями якнайшвидше. Я запросив декого на сніданок…

— Ви одружені?

Уперто нахмуривши чоло, Мегре гнув свою лінію; рука його лежала на клямці хвіртки.

Пан Гранмезон подивився на нього зверху вниз — мав-бо зріст сто вісімдесят п'ять сантиметрів. Комісар помітив, що той, хоч і не був косоокий, однак зіниці мав дещо асиметричні.

— Вважаю за потрібне попередити вас: коли ви й далі розмовлятимете зі мною таким тоном, вам може нагоріти… Покажіть мені те, що мусите показати, — сухо озвався мері сам штовхнув хвіртку.

Коли пан Гранмезон переступив поріг, сільський поліцай, що стояв на посту, поспішив щезнути.

До кухні вели скляні двері. Мегре одразу ж завважив, що тут щось не так: обидві сусідки на місці, але Жюлі немає.

— Де вона? — одразу ж запитав комісар.

— Пішла до себе нагору… Зачинилась… Не хоче йти сюди…

— Чого це, ні сіло ні впало?

Жінка наглядача маяка пояснила:

— Їй уже було краще… Вона ще плакала, але зовсім тихо і говорила, говорила… Я раяла їй чогось попоїсти. Вона відімкнула цю шафу…

— І що?

— Не знаю… Наче злякалася… Потім метнулася по сходах, і ми чули, як вона замикала на ключ свою кімнату…

У продуктовій шафі стояв тільки посуд, кошик з кількома картоплинами, блюдо, в якому маринувались оселедці, та дві брудні, масні тарілки: схоже, що в них лежало смажене м'ясо.

— Я чекаю, коли ваша ласка! — нетерпляче промовив мер, що лишився в коридорі. — Вже пів на дванадцяту, і я гадаю, що будь-які вибрики цієї особи…

Мегре замкнув шафу, поклав ключ у кишеню і важким кроком