Жорж Сіменон - Порт у тумані

кафе і, чекаючи подальших подій, не вертали до села, никали портом.

Мегре натоптав люльку і простягнув свій кисет усій чесній компанії. Та капітан Делькур дістав собі сигарету, а начальник шлюзу, червоніючи, поклав в рот пучку тютюну й пробурмотів:

— Дозволите?

— Дивна драма, чи не так? — ризикнув нарешті Мегре. Всі знали: щось подібне буде сказане; однак запала напружена тиша.

— Капітан Жоріс був, напевно, дуже добрий чоловік…

Комісар очікував, крадькома стежачи за обличчями.

— Занадто добрий, — кинув Делькур. Весь його вигляд, дещо неохайний, недбалий, свідчив, що цей немолодий — старший від Жоріса — чоловік любив хильнути.

А втім, і про діло він ніколи не забував, бо й зараз, бесідуючи, поглядав крізь фіранки, як підіймається вода, як пароплав знімається з якоря.

— Занадто поспішає! Того й жди, що течія Орни знесе його на мілину.

— За ваше здоров'я… Кінець кінцем, ніхто не знає, що відбулося в ніч на 16 вересня…

— А таки ніхто… То була туманна ніч, така, як і минула… Що ж до мене, то я не був на вахті… Посидів тут до дев'яти вечора за партією в карти з Жорісом і приятелями, котрих ви оце бачите…

— Ви збиралися щовечора?

— Майже… В Уїстреамі, вважайте, нема інших розваг… Три чи чотири рази того вечора Жоріс просив садовити за карти когось іншого на підміну і ходив зустрічати кораблі… О дев'ятій тридцять приплив скінчився… Капітан пішов у туман, ніби вертав додому…

— А коли помітили, що Жоріс зник?

— Наступного дня… Жюлі якраз і прийшла довідатися… Вона проспала до самого ранку і, тільки прокинувшись, схаменулася, що хазяїна немає…

— Жоріс випив кілька склянок?

— Одну, як завжди, тільки одну! — заявив митник, якому кортіло втрутитися в розмову. — А тютюну взагалі не вживав ніколи!

— А… як ви гадаєте… Жюлі й він?..

Усі перезирнулися. Мегре помітив якесь замішання у товаристві за столом. Дехто сховав посмішку…

— Та хтозна… Жоріс присягався, що ні… але…

І знову втрутився митник:

— Ніхто не має на думці нічого злого, коли каже, що капітан був не зовсім такий, як ми всі… Був він не зарозумілий, ні, це зовсім не те!.. Але він стежив за собою, розумієте?.. Він нізащо не вийшов би зустрічати приплив у сабо, як-от, приміром, Делькур… Він грав тут у карти вечорами, але не приходив сюди вдень… Не звертався на «ти» до підручних на шлюзі… Не знаю, чи ви розумієте, що я хочу сказати…

Мегре розумів це дуже добре. Він пробув кілька годин у будинку Жоріса — такому чистенькому, чепурному, добре впорядкованому. І тепер бачив компанію, що збирається в закусочній, — простіших, неохайніших людей. Тут, либонь, випивали підряд аперитив за аперитивом. Невдовзі голоси мали залунати гучніше, повітря — стати тьмянішим, все мало прибрати дещо вульгарного вигляду.

Жоріс ходив сюди лише пограти в карти, ніколи не розповідав про свої особисті справи й ішов додому, випивши одну-єдину чарку.

— Вже майже вісім років, як вона разом із ним… Тоді їй було не більше шістнадцяти… Прийшло таке собі звичайнісіньке шмаркате дівчисько з села, вдягнуте, як опудало…

— А тепер…

Не чекаючи виклику, служниця прийшла з новою пляшкою місцевої горілки й налила всім «по ковтку» в склянки, де на денці лишалося трохи кави. Це теж входило до ритуалу.

— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…

— Її братові?..

Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.

— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву «з причепом». — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…

— Він моряк?

— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на «Сен-Мішелі».

Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.

— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…

— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.

Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.

— «Сен-Мішель» часто заходить сюди?

— Так, часто…

— Він заходив 16 вересня?

Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:

— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…

— Куди взяли курс?

— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.

— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?

На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.

— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…

— Учора?

Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.

— То я й собі піду…

— Я теж…

— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.

— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…

Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов