Жорж Сіменон - Порт у тумані

— Відчиняйте, Жюлі!

Чути було, як дівчина впала у ліжко.

— Відчиняйте!

Жодної відповіді. Тоді Мегре вдарив плечем у фільонку, і шурупи, на яких тримався замок, вилетіли геть.

— Чому ви не відчиняли?

Жюлі не плакала. І не виглядала схвильованою. Згорнувшись калачиком, вона дивилася застиглими очима просто себе. Коли комісар підійшов зовсім близько, дівчина скочила з ліжка й кинулась до дверей.

— Облиште мене! — заверещала вона.

— Гаразд, Жюлі, тільки віддайте мені записку.

— Яку ще записку?

Вона перейшла в напад, сподіваючись у такий спосіб краще приховати брехню.

— Капітан дозволяв вашому братові ходити до вас?

Ані слова у відповідь.

— Ви мовчите, отже — не дозволяв! А ваш брат усе-таки приходив! Здається, він побував тут тієї ночі, коли зник Жоріс…

Вона зиркнула на комісара сердито, майже з ненавистю.

— «Сен-Мішель» був у порту. Отже, цілком природно, брат відвідав вас. Запитання: коли він приходить, він підхарчовується тут, чи не так?..

«Тварюка!» — просичала дівчина крізь зуби, а комісар вів далі:

— Він завітав сюди, коли ви були в Парижі. Не заставши вас, залишив записку. Аби мати певність, що ви її знайдете — саме ви, а не хтось інший — поклав її в продуктову шафу на кухні… Дайте-но мені цю писульку…

— В мене її вже немає!

Мегре подивився на порожній камін, на зачинене вікно.

— Давайте її сюди!

Вона напружилась і була вже схожа не на розважливу жінку, а на розгнівану дитину. Нарешті комісар, перехопивши її погляд, буркнув з ноткою симпатії:

— Дурненька!

Записка була під подушкою, на ліжку, де щойно лежала сама Жюлі. Проте, замість скласти зброю, уперта дівчина знову перейшла в наступ і навіть спробувала вирвати записку з рук комісара, а той бавився її гнівом.

— Оце й усе? — насупився він, схопивши її за руки. На смужці паперу кострубатим почерком з безліччю помилок було написано: «Якщо ти приїдеш разом із хазяїном, доглядай його добре, бо є лихі люди, які не доброзичать йому. Я повернуся за два чи три дні разом із шхуною. Не шукай котлет. Я їх з'їв. Твій назавжди брат».

Мегре похнюпив голову, настільки спантеличений, що вже не звертав уваги на дівчину. А за чверть години він розмовляв з начальником порту, і той сказав йому, що «Сен-Мішель» має бути зараз у Фекамі; коли вітер лишиться північно-західним, він прибуде сюди наступної ночі.

— Ви знаєте місце перебування всіх кораблів?

І Мегре розгублено подивився на осяяне сонцем море, де виднівся десь далеко один-єдиний димок.

— Усі порти зв'язані між собою. От бачите, це список кораблів, що мають прибути сьогодні.

Делькур показав комісарові на чорну дошку, прибиту до стіни портової контори: там було виведено крейдою назви кораблів.

— Ви знайшли щось?.. Не дуже вірте, що вам розказують… Навіть солідні особи! Якби ви тільки знали, скільки дрібних заздрощів може бути в цьому закуті!..

Тут пан Делькур привітно помахав рукою капітанові вантажного пароплава, що йшов у море, й зітхнув, позираючи на шинок.

— Самі побачите!

О третій годині слідчі прокуратури закінчили огляд, і щось із десяток панів вийшло з будинку Жоріса. Крізь маленьку зелену хвіртку всі вони попрямували до чотирьох машин, що чекали на них, оточені натовпом цікавих.

— Тут має бути сила-силенна качок! — звернувся до пана Гранмезона помічник прокурора, оглядаючи навколишню місцевість.

— Сезон невдалий, зате торік…

Він поспішив до першої машини, яка вже зрушила з місця.

— Заїдете до мене ненадовго, чи не так? Моя дружина чекає…

Мегре йшов останній, і мер, привітний рівно настільки, щоб не здатися нечемним, сказав йому:

— Приставайте до товариства. Вам треба завітати до нас, а якже…

В будинку капітана Жоріса залишились тільки Жюлі, дві жінки і сільський поліцай біля дверей. Вони чекали на катафалк, який мав відвезти небіжчика в Кан.

А в машинах запанував той настрій, який інколи буває, коли живі повертаються з похорону, безпричинно веселі й гамірливі. Мегре почувався дуже незручно на відкидному сидінні. А мер просторікував перед заступником прокурора:

— Я б волів тут жити цілий рік. Проте моїй дружині село зовсім не до вподоби. Через те ми проводимо більшу частину часу в нашому будинку в Кані… Нещодавно моя дружина повернулася з Жоан-ле-Пена, була там місяць разом із дітьми…

— Скільки вже вашому старшому?

— П'ятнадцять років…

Люди біля шлюзу дивилися вслід машинам. Майже одразу за шлюзом, біля дороги на Ліон-сюр-Мер, стояла вілла мера — велика нормандська вілла з моріжками, огородженими білим штахетником і прикрашеними порцеляновими фігурками різних тварин.

Пані Гранмезон у темній шовковій сукні приймала гостей у вестибюлі з дуже стриманою, дуже-дуже світською усмішкою. Двері до вітальні було розчинено навстіж. На столі в курильній кімнаті вже лежали напоготові сигари, стояли пляшки.

Усі знали одне одного. Тут зібралося вузьке коло обраних, які звикли зустрічатися в салонах Кана. Покоївка в білому фартусі брала від гостей пальта й капелюхи.

— Невже, пане суддя, ви ніколи не бували в Уїстреамі? Адже ви вже так давно живете в Кані?

— Дванадцять років, дорога мадам… Дивіться, мадемуазель Жізель…

Дівчинка чотирнадцяти років — не за літами доросла, так само як і її матінка, манірна і дуже-дуже світська — чемно привіталася до гостей.

А Мегре забули відрекомендувати господині дому.

— Охоче припускаю, що після всього побаченого ви воліли б щось міцніше за чашку чаю… Краплю цього коньяку, пане помічник прокурора?