Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають — Ні долі, ні волі! З нудьгою та з горем Жупан надівають, А плакати – сором. Возьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози — Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти! III Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого – щастя, кого – сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати! А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зострінуться жовті піски І чужії люде; Зострінеться зима люта… А той чи зостріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе; Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить… Побачимо, почуємо… А поки – спочину Та тим часом розпитаю Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! «Бреше, – скажуть, – сякий-такий!» (Звичайно, не в очі.) «А так тілько псує мову Та людей морочить». Правда ваша, правда, люде! Та й нащо те знати, Що сльозами перед вами Буду виливати? Нащо воно? У всякого І свого чимало… Цур же йому!.. А тим часом Кете{17} лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились. А то лихо розказувать, Щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме! Лучче ж поміркую, Де-то моя Катерина З Івасем мандрує. За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача {18} співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зострілася з чумаками, Закрила дитину, Питається: «Люде добрі, Де шлях в Московщину?» «В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?» «В саму Москву. Христа ради, Дайте на дорогу!» Бере шага{19}, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?… А дитина? Вона ж його мати! Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала… Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать! Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, Щоб не довелося москаля шукать, Щоб не довелося, як Катря шукає… Тоді не питайте, за що люде лають, За що не пускають в хату ночувать. Не питайте, чорнобриві, Бо люде не знають; Кого Бог кара на світі, То й вони карають… Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє. Сиротині сонце світить (Світить, та не гріє) — Люде б сонце заступили, Якби мали силу Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. А за віщо, Боже милий! За що світом нудить? Що зробила вона людям, Чого хотять люде? Щоб плакала!.. Серце моє! Не плач, Катерино, Не показуй людям сльози, Терпи до загину! А щоб личко не марніло З чорними бровами, До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами. Умиєшся – не побачать, То й не засміються; А серденько одпочине, Поки сльози ллються. Отаке-то лихо, бачите, дівчата. Жартуючи кинув Катрусю москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люде хоч бачать, та людям не жаль: «Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать». Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, Щоб не довелося москаля шукать. Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк – зима впала. Свище полем Заверюха, Іде Катерина У личаках – лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться – щось мріє… Либонь, ідуть москалики… Лихо!.. Серце мліє… Полетіла, зострілася, Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?» А ті: «Мы не знаєм». І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» Подивилась Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. Піду дальше – більш ходила… А може, й зостріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину». Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину — Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця – як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить – ліс чорніє; А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. «Ходім, сину, смеркається; Коли пустять в хату А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть, сміючися… З псами їсти й пити… Бідна моя головонько! Що мені робити?» Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б'ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита; А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята… Одна його доля – чорні бровенята. Та й тих люде заздрі не дають носить. IV Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з Гетьманщини стоять. У яру гребля, верби вряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка – воду брать… Мов покотьоло{20} червоніє, Крізь хмару сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє Нема нічого: скрізь біліє… Та тілько лісом загуло. Реве, свище Заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий{21}, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! Таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату… Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! Дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?…» – «Де москалі?» «Що ти? Схаменися!» «Де москалі-лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моє! Доле моя!» До їх… Коли гляне — Попереду старший їде. «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?» Та до його… За стремена… А він подивився, Та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє, Нібито й не бачить. «Постривай же, мій голубе! Дивись – я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, їй же богу я Катруся!» «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» «Возьмите прочь! Что ж вы стали?» «Кого? Мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану… З другою кохайся… З цілим світом… Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала… Покриткою… Який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Не покинеш?… Серце моє, Не втікай од мене… Я винесу тобі сина». Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. «Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!., нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою; Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина. Возьміть його… бо покину, Як батько покинув, — Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ Божий Мати породила; Виростай же