Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

на сміх людям!» На шлях положила. «Оставайся шукать батька, А я вже шукала». Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось, Плаче, бідне… А москалям Байдуже; минули. Воно й добре; та на лихо Лісничі почули. Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась, Та в яр… біжить… Серед ставу Мовчки опинилась. «Прийми, Боже, мою душу А ти – моє тіло!» Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло. Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом — І сліду не стало. То не вітер, то не буйний, Що дуба ламає, То не лихо, то не тяжке, Що мати вмирає; Не сироти малі діти, Що неньку сховали — Їм зосталась добра слава, Могила зосталась. Засміються злії люде Малій сиротині; Виллє сльози на могилу — Серденько спочине. А тому, тому на світі, Що йому зосталось, Кого батько і не бачив, Мати одцуралась? Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе… Панське личко, чорні брови… Нащо? Щоб пізнали! Змальовала, не сховала… Бодай полиняли! V Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати; Торбинками обвішаний Його повожатий, Мале дитя, коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар Ісуса співає{22}. Хто йде, їде – не минає: Хто бублик, хто гроші; Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші{23}. Задивляться чорноброві — І босе і голе. «Дала, – кажуть, – бровенята, Тане дала долі!» Іде шляхом до Києва Берлин шестернею{24}. А в берлині господиня З паном і сем'єю. Опинився против старців — Курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув… Одвернувся… Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята… Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита пані, як зоветься? «Івась». – «Какой милый!» Берлин рушив, а Івася Курява покрила… Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

Тополя
По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий Марне зеленіє. Кругом поле, як те море Широке, синіє. Чумак іде, подивиться Та й голову схилить, Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі, Подивиться серце ниє: Кругом ні билини. Одна, одна, як сирота На чужині, гине! Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте – все розкажу. Слухайте ж, дівчата! Полюбила чорнобрива Козака дівчина. Полюбила – не спинила: Пішов – та й загинув… Якби знала, що покине — Було б не любила; Якби знала, що загине — Було б не пустила; Якби знала – не ходила б Пізно за водою, Не стояла б до півночі З милим під вербою. Якби знала!.. І то лихо — Попереду знати, Що нам в світі зострінеться… Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю!.. Само серце знає, Кого любить. Нехай в'яне, Поки закопають, Бо не довго, чорнобриві! Карі оченята, Біле личко червоніє — Не довго, дівчата! До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють. Кохайтеся ж, любітеся, Як серденько знає. Защебече соловейко В лузі на калині, Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати, А він її запитає, Чи не била мати. Стануть собі, обіймуться — Співа соловейко; Послухають, розійдуться, Обоє раденькі… Ніхто того не побачить, Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» Сама собі знає… Любилася, кохалася, А серденько мліло — Чуло серце недоленьку, Сказати не вміло. Не сказало – осталася, День і ніч воркує, Як голубка без голуба, А ніхто не чує… Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою, Не співає – сиротою Білим світом нудить: Без милого батько, мати — Як чужії люди, Без милого сонце світить Як ворог сміється, Без милого скрізь могила… А серденько б'ється. Минув і рік, минув другий — Козака немає; Сохне вона, як квіточка; Мати не питає: «Чого в'янеш, моя доню?» Стара не спитала, За сивого, багатого Тихенько єднала. «Іди, доню, – каже мати, — Не вік дівувати! Він багатий, одинокий — Будеш панувати». «Не хочу я панувати, Не піду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки заплачуть, Легше, мамо, в труні лежать, Ніж його побачить». Не слухала стара мати, Робила, що знала — Дивилася чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити, Чи довго їй одинокій На сім світі жити?… «Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько, Скажи мені щиру правду, Де милий-серденько? Чи жив-здоров, чи він любить? Чи забув-покинув? Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бабусенько, голубонько! Скажи, бо [ти] знаєш… Мене мати хоче дати За старого заміж. Любить його, моя сиза, Серце не навчити! Пішла б же я утопилась — Жаль душу згубити… Коли не жив чорнобривий, Зроби, моя пташко! Щоб додому не вернулась… Тяжко мені, тяжко! Там старий жде з старостами… Скажи ж мою долю». «Добре, доню! Спочинь трошки. Чини ж мою волю. Сама колись дівувала — Теє лихо знаю; Минулося – навчилася: Людям помагаю. Твою долю, моя доню! Позаторік знала, Позаторік і зіллячка Для того придбала». Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сього дива. Піди до криниці, Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сього зілля — Все лихо загоїть. Вип'єш – біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде — Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий – серед степу Тупне кінь ногою, — Коли живий козаченько, То зараз прибуде… А за третій, моя доню! Не питай, що буде… Та ще, чуєш, не хрестися — Бо все піде в воду… Тепер же йди, подивися На торішню вроду». Взяла зілля, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати – чи йти, чи ні?… «Ні! Вже не вернуся!» Прийшла… Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась, Вдруге, втретє напилася І не оглянулась. Полетіла, мов на крилах, Серед степу пала, Пала, стала, заплакала І… і заспівала: «Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю Рости, рости, тополенько! Все вгору та вгору, Рости гнучка та висока, До самої хмари, Спитай Бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці моя доля, По сім боці – горе. Там десь милий чорнобривий Співає, гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце! Що сміються люди, Скажи йому, що загину, Коли не прибуде! Сама хоче мене мати В землю заховати… А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя!.. Доле моя!.. Боже милий, Боже!.. Подивися, тополенько! Як нема заплачеш, До схід сонця, ранісінько, Щоб ніхто не бачив… Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю». Отак тая чорнобрива Плакала, співала… І на диво серед поля Тополею стала. По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. До Основ'яненка {25}
Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! Дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла… Вернітеся!» – «Не вернуться! — Заграло, сказало Синє море. Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля. Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, що сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того –