Перець Давидович Маркіш - Купа

* Полоще в роті ніч, заграючи, З десяток зірочок-краплинок. Де срібним вівцям пастися вночі? Ходи сюди, ягня сумирне! Хто тут поліг, тим спокою нема, Чатує ніч, як ніж, на спалах сяйва. — Ходи сюди, голісіньке, в труну, Сумирно ляж, моє ягнятко срібне. Спи, чоловіче. Не скарає крук, Бо ліньки йому порати непотріб. Труна — ковчегом для сумирних куп, Що, ніби вівці, різнику покірні. Поцупили в святковості субот Скривавлений світання здертий скальп. Круки, не зазіхайте на ягнят, Посріблених сумирно для заклань… Ненатлим — гори їдла задарма! Пантрує падаль круків’я голодне. Вже гайворонням кублиться пітьма. Ягнята срібні на заклання згодні. * Так із рогами променів олені, танучі димом, З повним ротом пісень Промайнуть поміж нами, Сніжно-білим лелекам шлях змастивши далекий… Вишину опівнічну протопчуть верблюди, В клапті краючи пащами сніжно-білу пустелю, Як вервечка чернеча в задимлених рясах, Повз бархани мерців, різанину погромів І повз трупи, як дрова, на хвилях Дніпрових… Перший серце, ще тепле, за ногами волочить, Захолонути в глину він, розтятий, не хоче, Інший в зашморгу віття чорним віхтем тріпоче… То куди ж ви, верблюди, із накраденим скарбом? Глина, дрова — Дніпрові не дасте ви спокóю… Геть! Вп’єтеся до смерті вогняною рікою! Дніпре, вбитих прихильно похитуй рукою!.. Линуть трупи по хвилях, пливуть поторочі, Із човнів мертві руки звисають, мов дрова, І човни, як верблюди, крають хвилю Дніпрову, Мов, пустелю долаючи, горбляться, плачуть… * «Гей, мерщій на базари в нічнім занімінні, З-під поли там гендлюють бородами й кістками…» О, як плачуть верблюди, що в пустельні світання Тягнуть мотлох возами із базарювання… Їх обпатрує дощ, Їх батожать вітри… Де засіяно тричі — врожаю́ не збери… Береги їм лягають — об’їдені хмари, Губ порепаних згагу чи втамують вони