Перець Давидович Маркіш - Купа

Лехаїм! Із нашого поту і труду!.. Іду, і вертаюся знов безнастанно: Гей, шийте нас в дурні, беріть у заставу, Сколотини туги, наш біль замість рому, — Лехаїм! Єгово! Христосе! Аллаху! Отруєна падаль, блювота погрому, Колода єдина від хати, Щоб лихо її колихати, Єдина — на ніч всю, на місто, На жах… О, швидше би звідси, Молити, молитись: — Даруй для нужденних, Даруй для стражденних, Даруй і мені Скривавлений німб!.. * Ой, безтямні мої ноги ще й дурні, Нічку поспіль прострибали по стерні... Чий поранений, ридаючий поріг Проминули в цьому світі без доріг? Там в свічада ясно сяючих шибок Не загляне ні людина, ані Бог… Біля хвіртки (що порубана — шкодá!) Всівся сум, як кіт, що гості вигляда… Наче мало тигру світанкових барв? Геть із двору, гадку хвору тут не бав!.. Ой, безтямні мої ноги ще й дурні, Нічку поспіль простирчали на стерні. * Віднині навік розпрощатися треба, Бо тліном відгонить обіцяне небо, Зруйноване свято Адама-дитини, Де поряд пасуться і вівці, і свині; Де мед з молоком перехлюпують полем І повнять колосся, тамуючи голод. Попечені груди в корóстянім струпі, В коморах пожеж, що розвалюють слупи, Аж репають, напхані мамами з дíтьми… Солом’яні стріхи вогненно вагітніють… За віщо їх спалюють, струюють димом? Аж кожне з десятків тих тіл — то єдине… Самотнє прибилось чиєсь козенятко, Пречисте, з дзвіночком на шиї біленькій, Буцається, грається, дзвоником дзенька… Обкрутять… охрестять… замучать… зламають… Он в шийку пречисту залізо встромляють… На німби покроять Покроплене кров’ю… На трьох розділім з неостиглого праху! Лехаїм! Єгово, Ісусе, Аллаху!