Перець Давидович Маркіш - Купа

Жахає будь-кого тягар святої муки, Та будь-кому кортить зігріти жаром руки… І колесом повз нас кривавий вітер в небуття, У срібних пелюшках сполохане дитя… Спливають у моря́ обсмалені мерці, Затискуючи сни в замурзаній руці… І божевілля жебонить: — Спиніть! — Спиніть! Святенний спокій жертв не до лиця нікому!.. А вітер виє в комин: — На поминки!.. Напомин… * Хрещену голову сховав Від псів, від ґав І поховав… І дав зарок: Ані на крок… Очима в піні вловлюю знічев’я: У стерві — Черви… У небо погляд — Там нікого. Прокляв я Бога! Ти кажеш: ані руш, і не посмій. О Боже мій! До Божих ніг До краплі все, з усіх голів моїх, Ще й сам би ліг… Та крила круків крають Божу вись!.. — Дивись, дивись, Ради́й хреститися іще — мені з’явись! * Минає цей день, ніби голуб, щезає. Нікого навкруг, в землю вчавлена їжа, Востаннє він кида зацькований погляд… Гарчить, і плюється, й тікає чимдуж… А що він поробить з мерцями у місті, — В порожніх обійстях Смердота нависла… Як чорний побитий собака, за ними Скрадається ніч різанини… Колиско непотребу, Тхне твоя циця І хвиця… Тікай, бо вже край, Чимдалі тікай… Нехай над шляхами лунає мій крик: Тут дім з порцеляни поставив Господь, Отут він нам явить свій сяючий лик, — Жебрацтво, приходь, З посмертним синцем, що забув бути ротом, Вітаючи голод двадцятого року, Ходи звідусюди, Щоб жерти, впиватися аж по ніку́ди —