Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

Перед самим початком головного бою прийшли до короля його князі з тої землі, де було Юркове село, та й кажуть, що мусить король пообіцяти богам якусь офіру, коли хоче мати перемогу; бо інакше заберуть його воріженьки голими руками.

Король вже й раніш був дуже настрашений,— отож тепер перелякався вкінець і пообіцяв щось офірувати. Але ж був він дуже зажерливий і найохотніше роздавав те, що йому не належало. Так отож, на другий день пообіцяв та ще й урочисто перед всім військом заприсягнув, що, коли дадуть боги йому перемогу, то він офірує їм голову, яку здибає першу на тім Кам'янім Полі. Князі покрутили на те носами: що — мовляв — користі з тої голови? Але ж мусили задовільнитися й з того.

І от, почалося бойовище. Сила молодого юнацтва загинуло, а таки-ж нарешті той король переміг. От було радощів та веселощів! Увесь народ страшенно тішився, а вже король — то найбільше.

Коли вже вертали додому, закортіло королеві, подивитися на те, що він собі здобув. Тоді подалися всі князі в гори, поглянули на Кам'яне Поле, що дуже їм сподобалося; звеліли повиймати пограничні стовпи, й почали спускатися в долину.

Було це вдосвіта. Юрко гнав корови на пашу, сидячи верхи на добрячому бичкові, немов на коні, а череда йшла за ним. Кожна корова мала на в'язах дзвоник, як те заведено в гірських місцевостях. Весело виблискувало сонечко, шпак на сосні при дорозі висвистував, дзвіночки дзвонили, а Юрко затяг пісеньки. Коли це бачить — проти нього з гори посувається невиданий похід: блискучі в цяцькованих одежах пани на таких-же цяцькованих конях, поперед них сурмачі сурмлять, бубни торохтять. Юрко ввічливо вступив з дороги; зобгав в руці свого бриля й очікував, коли його поминуть. Аж ось передній верхівець спинився проти нього та й каже:

— Дуже мені шкода, що ти мусиш померти. Але ж я того змінити не можу, бо ж пан король великою присягою заприсягнув, що першу голову, яку здибає на цім полі, обітує богам.

А король тільки головою киває на тую мову:

— Так, так; заприсягнув, зобов'язався присягою!..

Юрко отетерів. Але вже його з бичка стягли, спутали й припнули до кінського сідла.

Підплигує Юрко на коні, шпак на сосні свистить, сурмачі грають, бубни б'ють,— тільки Юрко вже не співає.

В'їхали в село. Собаки гавкають, мало не казяться; гірські люди з роззявленими ротами дивляться на незвичайний похід. Всі дивуються, що б то таке Юрко учинив, що його ведуть на ретязі. А місцевий староста ще й гукає:

— А що? Чи я ж не казав, що нічого путнього з цього хлопчиська не вийде!?

Коли це Юркова ненька кинулась за походом; плаче, ридає, ошаліла з розпуки та одчаю, слізьми умивається:

— І куди ж це тебе ведуть, моя дитино? — побивається сердешна.

А як вже почула, що хотять відрубати йому голову,— то так заголосила; молить, короля за ноги хапає:

— Ясновельможний королю! Нащо ти відбираєш у мене єдину дитину, підпору моєї старості? Змилуйся, пане милостивий!..

Король розпачливо оглянувся.

— Не слід тобі, паніматко, так побиватись,— відповів один з близьких до нього панів,— пан король дав величну обітницю.

— Отож-то, учинив я велику обітницю; нічого вже не можна зробити, паніматко! — промовив й король.

— Навіть пан король нічого не може тобі допомогти, хоча й болить його серце з твоєї біди,— сказав знову той пан.

— Так, так; не можу тобі допомогти, хоча й болить моє серце,— сумним голосом виводив король і собі, й поїхав далі побіля зомлілої вдовиці. Тільки вже сусіди відтягли її, непритомну, з-під конячих копит.

А похід поїхав собі далі, на другий кінець села, що, мов гадина, повилося понад узгір’ям; поїхав далі до столиці, щоб там з учтою офірувати богам обіцяну голову...

Дарма чекав дідусь Юрка на Кам'яному Полі. Чекав, чекав, вже й сонце почало на відпочинок за ліс сідати, а Юрка все немає.

— Що ж це таке з тим хлопцем трапилось? — сам собі старий міркує. Та й подався на село до Юркової неньки. Почувши, що сталося, попрохав все якнайдокладніше йому розповісти; вислухав спокійно, нічого не нарікав; мовчить, тільки головою покивує та міркує. Потім узяв ґерлиґу та враз і пішов собі геть.

— Зостаньтесь бо у нас, дідусю,— умовляла його заплакана вдова.— Куди йдете на ніч?

Але ж він на те не пристав й швиденько відійшов. Тільки пішов не вгору — до лісу, а — долиною, помандрував селом. Коло кожної хатини нападали на нього пси-дозорці: коли один проводжав його шаленим гавканням аж до другої оселі, то враз відтіль вискакував другий. Так він і перейшов усе село, ні на що не зважаючи. І хто б таки звертав увагу на собаку, коли поспішає, щоб виконати добре діло?!..

Цілу ніч не спинявся, але ж, як треба було спускатися все з гори в долину — то йшов добре. І коли встало сонце з рожевої постелі, то побачило воно його далеко на білому, рівному битому шляху.

— Ну, ну! Докажіть ще свого, мої старі ноги! — міркував дідусь, коли вже углядів на обрії місто із зубчастими мурами, сотки веж та шпилів.— Отак, хлопче! Хотів ти побачити столицю, стільки тією думкою тішився, ну, от тепер і побачив. А хто б сказав, що й я знову буду