Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

От так змарнував я своє життя!..

Бурлака Родрига, на прізвище Кропива, в обшарпаній одежині прийшов сюди. Голова його була біла, як молоко, постать схилялася до землі. Не співав уже він старечим голосом своєї улюбленої веселої пісеньки, але глибоко замислився, дивлячись на готовий дім свого приятеля.

— Чи бач, як спокійно міг би і я дожити свого віку старечого, коли б був вчасно про те подбав й вибудував і собі таке житло! Старі мої ноги вже не хотять носити мене білими шляхами; старі мої очі вже не бачать краси весняної, а моє немічне тіло жахається лютої зими, що ось-ось надійде. Де ж пересплю я холодні й довгі зимові ночі; де нагрію свої промерзлі старі кістки, коли промокне хмиз?!..

От як змарнував я своє життя!..

І заплакав колишній юнак Актеон, сидячи на вершечку готового дому; тужив, шкодуючи: на що становив він ту хату?!

І заплакав також бурлака Родрига, на прізвище Кропива, сидячи на піддашках хатини; тужив, шкодуючи: чому не збудував він собі хати?!

І обидва вони були немічні, старі діди...

В одному селі, що сховалося поміж гір, жила собі бідна вдова і мала вона синочка-єдиначка, якого звали Юрком. Сиділи вони в старенькій халупці край села, аж під самим лісом. Халупка, шматочок городу та лісова грушка-дичка — ото було й усе їхнє господарство. На городі порпалося кілька курочок, а на межі пасла старенька вдовиця свою кізку. Звісно, з того маєтку не могли вони прожити, а тому мусив Юрко працювати.

Ще зрана, коли тільки сонечко починало заглядати з-поза гір у вікна халупки,— виходив він на село, зганяв зі всіх обор корови та й гнав їх на пашу — найчастіше на «Кам'яне Поле».

А була то розложиста площина далеко за селом, в горах; поросла низькою травицею, а по ній ген-ген скрізь розкидано гранітові каменюки, що вкривали всю долину — куди око сягало — аж по самісінький чорний ліс, що тую площину оточував.

Було те поле найулюбленіше Юркове місце ще змалечку, тільки що раніш він сам там боявся. Удень не приходив туди ніхто, лише вночі прокрадалися постаті пачкарів, бо-ж було Кам'яне Поле на самому кордоні. І той чорний ліс, що його оточував, належав уже до сусіднього королівства. Покійний Юрків тато часами на тім полі орав, аж поки його не вбило деревом. Був бо він не хліборобом, а дроворубом, а вже звісно, що не багато з тих, хто дерева рубає, помирають на соломі...

Проживав там, у тих горах такий собі дідок. Збирав він усяке зілля, живився різним корінням й частенько приходив до Юрка, коли перед полуднем весело вигравало сонечко. Сідав дідусь коло Юрка на камені, старі кістки свої грів на сонці й оповідав малому всячину.

— Дідуню, чому ви не живете проміж людей, а увесь час перебуваєте у лісі? Дідуню, чи то правда, що ви сходили увесь світ? А чи бували ж ви й у столиці? Ото ж мабуть там гарно?..

Дідусь тільки всміхався беззубими устами й відповідав:

— Ну, що б уже там цілий світ,— то ні, того не скажу; але сходив таки чималий, шматок світа!..

А в столиці?.. Повір мені, хлопче, ти швидко б втік звідти. Там люди проживають по кам'яних клітках і ходять понад головами один у одного. Аж тобі потилиця заболить, коли ти схочеш розглянути вершки будівель. Так само мешкають ті люди й попід землею, по вогких сутеренах, діти-ж їхні граються в чорних, глибоких дворах, немов на дні колодязя, а про сонце знають тільки з казок. Отже тобі далеко тут ліпше; ти молодий і веселий, чого-ж тобі ще треба?

— Але-ж, дідусю, ми з мамою такі бідні,— зітхав Юрко.

— І зовсім ви не бідні, що це ти надумався?

— Всі те говорять. Навіть сам староста казав, що ми — обдерта голота.

— Та нехай собі говорить, хлопчику! А ти поглянь навколо, все-ж то твоє: і сонце, що до нас усміхається; пташки, що нам співають; коники, що сюрчать у траві; ліс, а хоч би й це Кам'яне Поле — чиє-ж воно, га?

— Моє, моє! — засміявся хлопчик і не знать, де й подівся його смуток. Пострибав він завернути Чорну корову, щоб десь далеко не зайшла, а дідусь тимчасом пішов до лісу збирати свої коріння. Так вони розмовляли щоденно, і було їм весело.

Та ж от сталося, що король цієї землі розпочав війну з другим королем, та ще й не через що інше, як саме за те Кам'яне Поле.

Нічого там не росло, нікому воно не було потрібне, але-ж все-таки кожному кортіло ним володіти, такі вже нападають примхи на королів!

Почало туди йти військо; багато людей повбивали,— а все ще не було видко кінця тій суперечці. А тільки обидва королі так розпалилися, що позбирали останніх своїх вояків й готувалися до рішучого бойовища.

Про все те ніхто нічого в горах не знав, а найменше — Юрко.