Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

думки та прагнення і хоче залишити свій слід у величезному просторі цифрових технологій. Вони – мішені не однієї-єдиної інформаційної війни, а тисяч, якщо не мільйонів. Ті, хто зуміє маніпулювати бурхливим виром, скеровувати його потік, зможуть досягти неймовірних благ. Вони будуть здатні давати людям свободу, розслідувати злочини, рятувати життя та проводити далекосяжні реформи. Проте так само можна в неймовірних масштабах поширювати зло: підбурювати насильство, розпалювати ненависть, сіяти неправду, роздмухувати війни і навіть руйнувати підвалини демократії.

Хто переможе – суттєво залежить від того, як решта з нас навчиться розпізнавати сигнали нової війни. Наша мета в цій книжці – пояснити, з чим саме ми маємо справу, та підготувати кожного до того, що відбудеться далі.

2. Кожен дріт – ніби нерв. Як Інтернет змінив світ

Ви питаєте, що я таке?… Я – це всі, хто задумав мене, спланував, створив і запустив… Я – це все, чим вони хотіли і, мабуть, не зуміли стати, тож створили велику дитину, дивовижну іграшку.

Рей Бредбері. Я співаю про тіло електричне!

«ЩО ТАКЕ ІНТЕРНЕТ ВЗАГАЛІ?»

Був 1994 рік, коли ведучий шоу «Сьогодні» Брайант Ґамбел у прямому телеефірі силився прочитати «інтернет-адресу» нещодавно відкритої гарячої лінії NBC. Збентежений, він відвернувся від телесуфлера. «А що, до Інтернету можна надсилати листи?» – спитав він. Інша ведуча Кеті Курик не знала. Урешті-решт колег урятував режисер за кадром. «Інтернет – це здоровезна комп’ютерна мережа, – вигукнув він, – що зараз направду більшає».

У наш час такий діалог звучить химерно. Нині ця комп’ютерна мережа зв’язує близько половини населення світу. Вона не лише «направду велика» – це серце міжнародного спілкування та комерції. Інтернет підтримує й поширює світові новини, інформацію, інновації та відкриття всіх типів. Фактично мережа вплетена майже у все, що ми робимо, вдома, на роботі й, як ми побачимо, на війні. У Сполучених Штатах використання Інтернету не лише майже універсальне. Кожен п’ятий американець сьогодні визнає, що ніколи не припиняє бути онлайн. Єдині, хто й далі по-справжньому ігнорує Інтернет, – це кілька далеких від мережі племен Амазонії та Нової Гвінеї. Та й для них це лише питання часу.

Але використовувати Інтернет – насправді не те саме, що й розуміти його. Інтернет – це не лише низка додатків та сайтів. І не просто витвір з оптоволоконного кабелю та серверів, що утворюють кістяк. Це також ціла галактика з мільярдів ідей, що поширюються через величезні платформи соціальних мереж, кожна з яких пульсує у власному ентропійному ритмі. Водночас це глобальна спільнота, величезніша та розмаїтіша за будь-що раніше, керована, однак, купкою олігархів Кремнієвої долини.

Інтернет може видаватися революцією, але і він змінювався історично. Його розвиток ішов шляхами, прокладеними друкарським верстатом, телеграфом, телебаченням та іншими засобами комунікації минулого. Щоб справді зрозуміти Інтернет – найважливіше поле битви XXI століття, – варто збагнути, як він працює, навіщо його створили та чиї можливості він розширює.

Інакше кажучи, «що таке Інтернет узагалі?»

Почнімо відповідь із доповідної записки, яку мало хто тоді прочитав. Адже самого Інтернету ще не було.

Отакої

«Через кілька років люди зможуть ефективніше спілкуватися завдяки машинам, ніж віч-на-віч. Говорити про це дещо дивно, але такий наш висновок».

Таким був прогноз Дж. К. Р. Ліклайдера і Роберта В. Тейлора, двох психологів, яких кар’єра завела до відносно нової царини – інформатики, що виникла під час буремних днів Другої світової війни. «Комп’ютерами» того часу були гігантські калькулятори, багатоповерхові чудовиська з перфокартами, електроперемикачами та лампами, що їх застосовували для складних розрахунків ракетних траєкторій, зламу кодів і створення ядерної бомби.

Усе змінив 1968 рік, коли Ліклайдер і Тейлор написали статтю під назвою «Комп’ютер як пристрій комунікації». Там ішлося про майбутнє, у якому комп’ютери можна буде використовувати, щоб отримувати та поширювати інформацію, а не просто розв’язувати рівняння. Дослідники уявляли не просто кілька з’єднаних комп’ютерів, а величезну кількість таких машин по всьому світу. Її назвали Міжгалактичною комп’ютерною мережею.

Оприлюднивши своє дослідження людської свідомості, Ліклайдер і Тейлор пішли ще далі. Вони напророкували, що ця мережа впливатиме на своїх користувачів. Вона створюватиме нові типи робочих місць, формуватиме нові інтерактивні спільноти і навіть подарує людям нове відчуття місця, яке автори назвали «перебуванням онлайн». Щойно цю технологію зроблять загальнодоступною, «благо для людства не можна буде виміряти».

Інформація, яку в перспективі передаватиме ця мережа, фундаментально відрізнялася від досі знаних комунікацій. Це мала бути найважливіша форма інформації. Поняття «двійкова одиниця інформації, біт» уперше запропонував у 1948 році Клод Шеннон з Bell Labs. Біт – це найменша можлива одиниця даних в «увімкненому» або «вимкненому» стані. З’єднуючи біти разом, між комп’ютерами можна було надійно розсилати складні інструкції. Як зазначив відомий фізик Джон Арчибальд Вілер, розбивка інформації на біти дала змогу передавати що завгодно. «Кожна частинка, кожне силове поле, навіть сам просторово-часовий континіум, – писав Вілер, – має свою функцію, своє значення, саме своє існування шляхом відповідей на питання так чи ні, двійкового вибору, бітів».

Організація бітів у «пакети» інформації та налаштування системи на розсилання й отримання (тобто пакетну комутацію) теоретично давали комп’ютерам можливість миттєво передавати інструкції на будь-яку відстань. Автори статті прогнозували, що завдяки належному програмному забезпеченню біти допомагатимуть шукати інформацію в базах даних, друкувати слова, навіть створювати зображення чи показувати відео. Теоретичне підґрунтя згаданих функцій оприлюднили задовго до того, як уперше протестували Інтернет. Не всі тоді усвідомлювали способи застосування нової системи. Коли в 1965 році команда дослідників запропонувала аналогічну ідею компанії AT & T, там її рішуче відхилили. «До дідька! – вигукнув один керівник. – Ми не збираємося запускати конкурента самим собі!»

На щастя, Ліклайдер і Тейлор усе-таки зуміли реалізувати своє бачення комп’ютерів, що обмінюються бітами інформації. Науковці працювали в Агентстві передових дослідницьких проектів (ARPA) Пентагону. Після сюрпризу від запуску першого космічного супутника 1957 року ARPA було створене в 1958-му, щоб підтримувати паритет США з радянськими науково-технічними дослідженнями. Для американських військових потенціал взаємопов’язаної (тоді її називали «інтернетованою») комунікаційної системи полягав у можливості уникнути найбільшого жаху: перспективи ліквідації американського командування Радянським Союзом і його можливості зруйнувати все одним-єдиним ядерним ударом. Але науковців, які працювали в ARPA, більше цікавило інше. З’єднання комп’ютерів могло дозволити розподіляти надзвичайно рідкісний й коштовний тоді ресурс: комп’ютерний час. Мережа могла б рівномірно розподіляти навантаження, щоб полегшити завдання для всіх. Ось чому проект реалізації Міжгалактичної комп’ютерної мережі отримав фінансування. Назвали його ARPANET.

29 жовтня 1969 року ARPANET ввели в дію, коли комп’ютер